Читать онлайн книгу "Енн з Острова"

Енн з Острова
Люсi Мод Монтгомерi


Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Енн починае навчання в Редмондському коледжi разом з Присциллою Грант, Гiлбертом Блайтом та Чарлi Слоаном. У кампусi в неi з’являеться новi подруги – Фiлiппа Гордон i Стелла Мейнард. Дiвчата поринають у свiтське життя Редмонда. Через рiк подруги орендують Садибу Петтi i живуть там разом з тiтонькою Джеймсiною.

Час плине, i вже всi подруги Енн мають свою другу половинку: Дiана Баррi виходить замiж за Фреда Райта, Фiлiппа закохана у студента духовноi семiнарii Джонаса, Джейн Ендрюс виходить замiж за мiльйонера. Здаеться, Енн нарештi знаходить свого «прекрасного принца». Але Енн не впевнена у своiх почуттях до Роя Гарднера…





Люсi Мод Монтгомерi

Енн з Острова



© Х. Кунець, переклад украiнською, 2020

© О. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010


* * *


Усiм дiвчатам зi всього свiту

якi «хотiли ще» про Енн




Все цiнне, що знаходять тiльки з часом

Тим, хто шукае, дае сил

Бо з долею Любов працюе разом

І з цiнного здувае пил.

    А.Теннiсон






І. Тiнь змiн







«Жнива минули, скiнчилось лiто», – процитувала Енн Ширлi, замрiяно вдивляючись в обiбранi поля. Вони з Дiаною Баррi збирали яблука з саду Зелених Дахiв, але тепер вiдпочивали вiд працi в сонячному закутку, де крила вiтру несли на собi пух з будякiв; вiтру, який ще був по лiтньому солодким з ароматом папоротi з Лiсу Привидiв.

Але все в пейзажi навколо вже нагадувало про осiнь. Вдалинi глухо ревiло море, поля стояли сухi й голi, розрiзанi навскiс золотою смугою, долина струмка внизу Зелених Дахiв була ефiрно-пурпурова вiд айстр, а Озеро Блискучих Вод було синiм-синiм-синiм; не по-весняному мiнливо синiм, не по-лiтньому блiдо-блакитним, а чисто, ясно синiм, нiби у води минули всi настроi й емоцiйнi перепади, i тепер навiть сни не тривожили ii спокiй.

– Гарне було лiто, – сказала Дiана, з усмiшкою крутячи перснем на лiвiй руцi. – А весiлля панi Лаванди нiби його увiнчало. Думаю, пан та панi Ірвiнг зараз на узбережжi Тихого океану.

– А менi здаеться, що вони вже так давно поiхали, що до цього часу могли здiйснити подорож навколо свiту, – зiтхнула Енн.

– Аж не вiриться, що лише тиждень минув, вiдколи вони одружилися. Все змiнилося. Панi Лаванда i пан та панi Аллан поiхали – який же самотнiй вигляд мае iхнiй дiм зi закритими вiконницями! Вчора ввечерi я проходила повз, i в мене виникло вiдчуття, нiби всi в ньому померли.

– Нiколи в нас не буде такого чудового священника, як пан Аллан, – сказала Дiана з понурою упевненiстю. – Думаю, цiеi зими будемо мати рiзних заступникiв, а половину недiль не буде проповiдей. І ще й ви з Гiлбертом поiдете – тут буде жахливо нудно.

– Фред буде тут, – хитро натякнула Енн.

– Коли сюди перебираеться панi Лiнд? – спитала Дiана, нiби не почула слiв Енн.

– Завтра. Я рада, що вона приiжджае – але це ще одна змiна. Ми з Марiллою вчора прибрали кiмнату для гостей. Знаеш, як менi не хотiлося цього робити? Звичайно, це не нерозумно – але все одно вiдчуття було таке, нiби ми скоюемо святотатство. Для мене ця кiмната завжди була як святилище. У дитинствi вона менi здавалася найпрекраснiшим помешканням на свiтi. Пам’ятаеш, як сильно я хотiла спати на лiжку в кiмнатi для гостей – але не в «Зелених дахах», нi-нi-нi! Було б жахливо – я б там не змогла зiмкнути очей! Я нiколи не ХОДИЛА по тiй кiмнатi, коли Марiлла мене по щось посилала – я йшла навшпиньки й затамувавши подих, нiби в церквi, i вiдчувала полегшення, коли звiдти виходила. Там висiли портрети Джорджа Вайтфiлда та герцога Веллiнгтонського, по обидва боки вiд дзеркала, i вони так суворо на мене дивилися весь час, коли я була там, особливо коли вiдважувалася зазирнути в дзеркало, яке було единим в домi, що не викривляло мого обличчя. Менi завжди було цiкаво, як Марiлла взагалi смiла там прибирати. А тепер там не просто чисто – кiмната гола. Джорджа Вайтфiлда та герцога Веллiнгтонського переселили в коридор на другому поверсi. «Так проходить мирська слава», – пiдсумувала Енн, засмiявшись смiхом з дрiбкою смутку. Завжди неприемно оскверняти старi святилища, навiть коли ми iх переросли.

– Менi буде так самотньо, коли ти поiдеш, – всоте застогнала Дiана. – Подумати тiльки, ти iдеш вже наступного тижня!

– Але поки ми разом, – бадьоро сказала Енн. – Не можна дозволяти наступному тижню позбавляти нас радостi цього тижня. Я сама не уявляю, як поiду звiдси – ми з домом не розлий вода. Кому ще буде самотньо! Це я маю жалiтися! ТИ тут залишаешся зi всiма друзями – i з ФРЕДОМ! Я ж тим часом буда наодинцi мiж незнайомцями, не знатиму нi душi!

– КРІМ Гiлберта – А ЩЕ Чарлi Слоана, – сказала Дiана, наслiдуючи хитру iнтонацiю Енн.

– Чарлi Слоан, звiсно, менi зразу полегшало, – саркастично погодилися Енн; пiсля чого обое безвiдповiдальних дiвчат засмiялися. Дiана добре знала, що Енн думае про Чарлi Слоана; але попри всякi рiзнi приватнi розмови вона не знала, що Енн думае про Гiлберта Блайта. Власне, Енн i сама не знала.

– Хлопцi можуть жити на другому кiнцi Кiнгспорта, наскiльки я знаю, – продовжила Енн. – Я рада, що буду в Редмондi, i впевнена, що з часом менi там сподобаеться. Але я також знаю, що першi декiлька тижнiв менi точно не подобатиметься. І я навiть не зможу втiшати себе тим, що на вихiдних поiду додому, як це було в академii. А до Рiздва ще тисяча рокiв.

– Все мiняеться – чи буде мiнятися, – сумно сказала Дiана. – У мене вiдчуття, що нiчого вже не буде, як ранiше, Енн.

– Думаю, ми дiйшли до мiсця, де нашi шляхи розходяться, – вдумливо сказала Енн. – Ми мали сюди дiйти. Як гадаеш, Дiано, бути дорослими – справдi так добре, як ми уявляли в дитинствi?

– Не знаю – щось добре в цьому точно е, – вiдповiла Дiана, знову погладжуючи перстень з тiею легкою усмiшкою, яка завжди змушувала Енн почуватися зайвою й недосвiдченою. – Але багато всього заплутуе. Бувае, я почуваюся так, наче бути дорослою мене тiльки лякае – i я б все вiддала, щоб знову стати маленькою дiвчинкою.

– Думаю, з часом ми всi звикнемо бути дорослими, – сказала Енн бадьоро. – Згодом вже буде не так багато несподiваного – хоча, зрештою, менi здаеться, саме несподiване робить наше життя цiкавим. Нам вiсiмнадцять, Дiано. За два роки нам виповниться двадцять. А там не встигнеш й оком клiпнути, як ти станеш поважною матроною середнiх лiт, а я буду милою старою дiвою тiткою Енн, яка приiжджатиме в гостi на канiкули. У тебе завжди знайдеться для мене куточок, правда, люба Дi? Не кiмната для гостей – старi дiви не можуть i мрiяти про кiмнати для гостей, i я буду «скромна, як Урiя Гiп, i задовольнятимуся маленькою затишною мiсциною десь над верандою чи при вiтальнi».

– Що за дурницi, Енн, – засмiялася Дiана. – Ти вийдеш за когось чудового, вродливого й багатого – i жодна кiмната для гостей в Ейвонлi не буде й наполовину такою розкiшною, як тобi треба, а ти задиратимеш носа на всiх друзiв молодостi.

– Дуже шкода; нiс в мене гарний, але, боюся, задирання вгору його зiпсуе, – сказала Енн, погладжуючи свiй фiгурний нiс. – У мене не так багато гарних рис, щоб я могла собi дозволити iх псувати; тому, навiть якщо я вийду за короля острова Людожерiв, я тобi обiцяю, що не задиратиму носа, Дiано.

Ще раз весело засмiявшись, дiвчата розiйшлися, Дiана пiшла до Садового Схилу, а Енн – на пошту. Там на неi чекав лист, i коли на мосту через озеро Блискучих Вод ii обiгнав Гiлберт Блайт, вона iскрилася вiд хвилювання.

– Прiсцилла Грант теж iде в Редмонд, – вигукнула вона. – Хiба не чудово? Я на це сподiвалася, але вона думала, що ii батько не погодиться. Але вiн погодився, i ми житимемо разом. Менi здаеться, що я вистою перед цiлою армiею – чи професорами Редмонда в однiй фАлланзi – з такою подругою як Прiсцилла поруч зi мною.

– Думаю, нам сподобаеться Кiнгспорт, – сказав Гiлберт. – Кажуть, це гарне мрii й надii, якi захоплювали його душу. Але Енн висмикнула руку й швидко вiдвернулася. Чари сутiнкiв для неi були зламанi.

– Менi треба додому, – вигукнула вона, з перебiльшеною байдужiстю. – У Марiлли сьогоднi болiла голова, i я впевнена, що близнята вже щось натворили. Менi не слiд було так довго бути не вдома.

Вона незв’язно базiкала без упину, поки вони не дiйшли до дороги, яка вела до Зелених Дахiв. Бiдний Гiлберт не мiг вставити й слова. Енн вiдчула полегшення, коли вони розпрощалися. Глибоко в душi вона почувалася незручно поряд з Гiлбертом вiд тоi короткоi митi одкровення в саду Будинку Вiдлуння. Щось чуже втрутилося в стару добру шкiльну дружбу – щось, що могло ii затьмарити.

– Ранiше менi нiколи не хотiлося спекатися Гiлберта, – подумала вона, трохи з жалем, трохи зi смутком, поки наближалися до дому. – Нашу дружбу буде втрачено, якщо вiн продовжуватиме цi нiсенiтницi. Але я не допущу, щоб ii було втрачено. Ох, чому хлопцi не можуть бути бiльш розсудливими!

Енн, щоправда, мучив сумнiв, чи дуже це «розсудливо» все ще вiдчувати тепло Гiлбертовоi руки, так само сильно, як тоi короткоi митi, коли вона була на ii руцi; i ще менше розсудливим було те, що це вiдчуття аж нiяк не було неприемним – зовсiм не таке, як те, що вона вiдчула, коли сидiла на танцях з Чарлi Слоаном три ночi перед тим. Але всi проблеми, пов’язанi з нестямними залицяльниками, вивiтрилися в неi з голови, коли вона увiйшла в домашню атмосферу кухнi Зелених Дахiв, де на канапi гiрко плакав восьмилiтнiй хлопчик.

– Що сталося, Девi? – спитала Енн, беручи його на руки. – Де Марiлла з Дорою?

– Марiлла вкладае Дору спати, – схлипнув Девi, – а я плачу, бо Дора впала зi сходiв до пивницi, полетiла шкереберть, i здерла шкiру з носа, i…

– О, ну не плач, любий. Звичайно, тобi шкода ii, але сльозами iй нiяк не допоможеш. Завтра з нею все буде добре. Сльози ще нiкому не допомогли, Девi, хлопчику, i…

– Я плачу не тому що Дора впала, – сказав Девi, з гiркотою обiрвавши повчання Енн, яка мала тiльки найкращi намiри. – Я плачу, бо мене там не було, i я не бачив, як вона впала. Я завжди пропускаю всi веселощi.

– Ох, Девi! – Енн ледве стримала смiх. – Хiба весело б було дивитися, як падае i забиваеться бiдна Дора?

– Ой, та не дуже вона й забилася, – непокiрно сказав Девi. – Звiсно, якби вона вбилася, тодi в би дiйсно було шкода, Енн. Але Кiтiв не так легко вбити. Вони, думаю, як Блуети. Герб Блует впав зi сiнника минулоi середи, скотився по жолобу в стiйло, де вони тримають страшного дикого коня, i впав просто йому пiд ноги. А вiн вибрався живий, всього лиш три кiстки зламав! Панi Лiнд каже, е люди, яких i сокирою не заб’еш. Панi Лiнд приiжджае завтра, Енн?

– Так, Девi, i сподiваюся, ти будеш чемним i добрим до неi.

– Я буду чемним i добрим. Але чи буде вона мене вкладати звечора, Енн?

– Можливо. А що?

– Бо, – рiшуче сказав Девi, – якщо так, перед нею я не вiдмовлятиму своiх молитов, як перед тобою, Енн.

– Чому нi?

– Бо не думаю, що гарно розмовляти з Богом перед незнайомцями, Енн. Дора може молитися при манi Лiнд, якщо хоче, але я не буду. Я чекатиму, поки вона не пiде, а тодi молитимуся. Так можна, Енн?

– Так, якщо ти точно не забудеш потiм помолитися, Девi, хлопчику.

– О, я не забуду, повiр. Я люблю вiдмовляти молитви. Але самому це так весело, як з тобою. Шкода, що ти не залишаешся вдома, Енн. Я не розумiю, чому ти хочеш поiхати й нас покинути.

– Я не те що б ХОЧУ поiхати, Девi, але менi здаеться, це те, що менi слiд зробити.

– Якщо не хочеш iхати, то не мусиш. Ти доросла. Коли я виросту, я не робитиму нiчого, чого сам не захочу, Енн.

– Все життя, Девi, ти будеш робити те, чого ти не хотiтимеш робити.

– Не буду, – категорично сказав Девi. – От побачиш! Зараз я мушу робити те, що не хочу, бо ви з Марiллою вiдправляете мене спати, коли я не слухаюся. Але коли я виросту, ви вже не зможете так робити, i не буде нiкого, хто менi щось заборонятиме. Ото я заживу! Скажи, Енн, Мiлтi Болтер каже, що його мама каже, що ти iдеш в коледж, щоб спiймати чоловiка. Це правда, Енн? Я хочу знати.

Якусь мить Енн палала вiд образи. А тодi засмiялася, згадавши, що вульгарнiсть панi Болтер не може iй нiчого заподiяти.

– Нi, Девi, нi. Я iду вчитися, щоб вирости й дiзнатися щось нове.

– Що дiзнатися?

– «Про чоботи i човники,

Капусту й королiв», – процитувала Енн.

– Але якби ти ХОТІЛА спiймати чоловiка, як би ти це робила? Я хочу знати, – наполягав Девi, якого ця тема явно зачаровувала.

– Краще спитай панi Болтер, – не подумавши, сказала Енн. – Думаю, вона про цей процес знае бiльше, нiж я.

– І спитаю, наступного разу, коли ii побачу, – серйозно сказав Девi.

– Девi! Якщо спитаеш! – вигукнула Енн, усвiдомивши свою помилку.

– Але ж ти сама сказала, – запротестував Девi.

– Пора тобi йти спати, – розпорядилася Енн, щоб уникнути вiдповiдi.

Пiсля того, як Девi пiшов спати, Енн спустилася до острова Вiкторii й сiла наодинцi в темрявi, яку пом’якшувало тiльки мiсячне свiтло, а за спиною смiялася вода в струмку в дуетi з вiтром. Енн завжди любила той струмок. Не раз вона кружляла над його блискучими водами у своiх мрiях та снах. Вона забула любовнi страждання молодостi, гостi слова злiсних сусiдiв i всi проблеми дiвочого iснування. В уявi пливла через легендарнi моря, якi омивають далекi сяючi береги втрачених казкових краiв де розкинулися Атлантида й Елiзiум, де вечiрня зiрка веде до землi Бажань Серця. І в цих мрiях вона була багатша, нiж насправдi; бо те, що ми бачимо, минае, але те, чого не побачиш – вiчне.




ІІ. Вiнки осенi









Наступний тиждень швидко пролетiв, наповнений рiзними «востанне», як називала iх Енн. Прощальнi вiзити, якi були або приемними, або не вельми, залежно вiд того, чи тi, хто приходив до неi чи до кого ходила вона, роздiляли надii Енн, чи думали, що вона надто задаеться через коледж, i вважали своiм обов’язком «трохи спустити ii з небес на землю».

Товариство удосконалення селища Ейвонлi (ТУСЕ) влаштувала одного вечора прощальну вечiрку на честь Енн i Гiлберта вдома в Джозi Пай; це мiсце вони обрали частково тому, що дiм пана Пая був великий i зручний, а частково через високу ймовiрнiсть того, що дiвчата Пай вiдмовилися б брати в цьому участь, якби iх пропозицiю щодо будинку не прийняли. То був дуже гарний вечiр, дiвчата Пай були чемними, не говорили й не робили нiчого, що б порушило гармонiю оказii – а це геть не було схоже на них. Джозi була незвично приязною – настiльки, що вона удостоiла Енн таких слiв:

– Твоя нова сукня дуже тобi личить, Енн. Справдi, ти в нiй МАЙЖЕ гарненька.

– Як мило з твого боку менi це сказати, – вiдповiла Енн, з вогниками в очах. Їi почуття гумору розвивалося, i слова, якi в чотирнадцять ранили б ii, тепер хiба ставали поживою для розваги. Джозi пiдозрювала, що Енн смiеться з неi за цими пустотливими очима; але вона втiшила себе тим, що прошепотiла до Гертi, коли вони спускалися сходами, що Енн Ширлi стала дуже задаватися, коли iде в коледж.

Зiбралася вся «стара компанiя», повна радостi, запалу й безтурботностi юностi. Дiана Баррi, з рум’янцем i ямочками, поряд з вiрним Фредом; Джейн Ендрюс, охайна, розсудлива й проста; Рубi Джиллiс, яка була настiльки вродливою у своiй кремовiй шовковiй блузi й iз червоними геранями в золотому волоссi, наскiльки це взагалi можливо. Гiлберт Блайт i ЧарлiСлоан, обое намагалися триматися ближче до невловимоi Енн; Керi Слоан, блiда й меланхолiйна на вигляд, бо, як казали, ii батько й близько до неi не пiдпускав Олiвера Кiмбела; Мудi Сперджен Макферсон, чие кругле обличчя та незугарнi вуха були ще круглiшими й незугарнiшими, нiж будь-коли; i веснянкуватий Бiллi Ендрюс, який сидiв у кутку весь вечiр i не мiг видушити зi себе й слова, коли до нього хтось говорив, спостерiгав за Енн Ширлi й задоволено шкiрився.

Енн знала про вечiрку наперед, але не знала, що iх iз Гiлбертом, як засновникiв Товариства, удостоять вiтальноi промови та «знакiв поваги» – в ii випадку збiрки Шекспiрових п’ес, Гiлберту ж дiсталася чорнильна ручка. Їi так здивували й порадували добрi слова, сказанi в промовi, що сльози майже погасили iскри в ii великих сiрих очах. Вона важко й вiрно працювала для Товариства, i те, що ii члени так щиро цiнували ii старання, зiгрiвало iй серце. Всi були такi милi, приязнi й веселi – навiть дiвчата Пай були не безнадiйнi; у той момент Енн любила весь свiт.

Вона прекрасно проводила вечiр, але кiнець все зiпсував. Гiлберт знову зробив помилку й сказав щось сентиментальне, коли вони вечеряли на залитiй мiсячним свiтлом верандi; а Енн, щоб його покарати, була дуже люб’язна з Чарлi Слоаном, якому й дозволила провести ii додому. Вона, однак, виявила, що помста найбiльше ранить того, хто мститься. Гiлберт безтурботно пiшов з Рубi Джиллiс, i Енн чула, як вони смiялися й весело говорили, коли разом йшли по свiжому, незворушному осiнньому повiтрi. Вони явно чудово проводили час, тодi як iй було смертельно нудно з Чарлi, якi говорив без упину, i жодного разу, хоча б випадково, не сказав нiчого, що варто було б послухати. Енн час вiд часу вставляла «так» або «нi» й думала про те, яка гарна була Рубi того вечора, i якi витрiшкуватi були очi Чарлi в мiсячному свiтлi – i що свiт чомусь був не таким прекрасним мiсцем, як iй здавалося ранiше того ж вечора.

– Я просто втомилася – от що зi мною, – сказала вона, коли з вдячнiстю зрозумiла, що залишилася наодинцi в себе в кiмнатi. І вона чесно вiрила, що так i було. Але маленький спалах радостi, нiби вона знала якийсь секрет, запiк у неi в серцi наступного вечора, коли вона побачила Гiлберта, який йшов через Лiс Привидiв i перетинав старий дерев’яний мiст своiм рiшучим, швидким кроком. Отже, Гiлберт все-таки не проводив свiй останнiй вечiр тут iз Рубi Джиллiс.

– Ти виглядаеш втомленою, Енн, – сказав вiн.

– Я втомлена, i, навiть гiрше – роздратована. Я втомлена, бо весь день пакувала валiзу й шила. І я роздратована, бо до мене приходили прощатися шiсть жiнок, i кожна з них змогла сказати щось таке, вiд чого здаеться, що життя втратило колiр i все стало сiрим, сумним i безрадiсним, як ранок листопада.

– Злобнi старi кiшки! – вишукано прокоментував Гiлберт.

– О, нi, – серйозно заперечила Енн. – У тому й лихо. Якби вони були злобними кiшками, менi б не було до них дiла. Але всi вони добрi, милi, по материнському клопочуться, я подобаюся iм i вони подобаються менi, i саме тому те, що вони сказали, чи на що натякнули, так непосильно важко для мене. Вони дали менi зрозумiти, що думали, що я божевiльна, що iду в Редмонд i хочу отримати ступiнь бакалавра, i вiдтодi я думаю, чи справдi я божевiльна. Панi Пiтер Слоан зiтхнула й сказала, що сподiваеться, що моя сила допоможе менi протриматися; i я вiдразу побачила себе безнадiйною жертвою нервовоi прострацii в кiнцi третього курсу; панi Ібен Райт сказала, що, напевно, чотири роки Редмонду, мабуть, багато коштуе; i мене тут же пройняло вiдчуття, що не можна тратити грошi Марiлли й моi власнi на таку дурницю. Панi Джаспер Белл сказала, що надiеться, що коледж мене не зiпсуе, як це стаеться з деякими людьми; i менi перед очима постало, як я через чотири роки в Редмондi перетворилася на нестерпне створiння, яке думае, що все знае й дивиться зверху вниз на всiх i все в Ейвонлi; панi Елiша Райт сказала, що розумiе, що редмондськi дiвчата, особливо тi, що в Кiнгспортi, «страшно моднi й чванькуватi», i що я поряд з ними почуватимуся не на мiсцi; i я побачила себе грубою, неохайною, приниженою дiвчиною з села, яка човгае по класичних залах Редмонда в рудих чоботах.

Енн закiнчила чимось середнiм мiж смiхом i зiтханням. З ii вразливою натурою будь-яке несхвалення набирало ваги, навiть несхвалення тих, чию думку вона не дуже поважала. Наразi життя втратило смак, а амбiцii вивiтрилися, як дим загашеноi свiчки.

– Тобi абсолютно байдуже, що вони сказали, – заперечив Гiлберт. – Ти добре знаеш, який вузький iхнiй свiтогляд, якими б чудовими вони не були. Робити щось, чого ВОНИ нiколи не робили заслуговуе на анафему. Ти перша дiвчина в Ейвонлi, яка iде в коледж; i ти знаеш, що всiх першопрохiдцiв вважають божевiльними сновидами.

– Ох, та знаю. Але ВІДЧУВАТИ – це не те, що ЗНАТИ. Мiй здоровий глузд каже менi те ж, що й ти, але бувають моменти, коли здоровий глузд не мае надi мною жодноi влади. Мною заволодiвае хворий глузд. Справдi, пiсля того, як панi Елiша пiшла, я не могла навiть закiнчити пакуватися.

– Ти просто втомилася, Енн. Забудь про це все i давай пройдемося – через лiс над болотом. Там мае бути щось, що я хочу тобi показати.

– Мае бути! Ти не знаеш, чи воно там?

– Нi. Я тiльки знаю, що мае бути, бо бачив дещо минулоi весни. Ходiмо. Уявимо, що ми знову двое дiтей, i пiдемо, куди вiтер повiе.

І вони весело рушили. Енн, згадавши, яким неприемним був вчорашнiй вечiр, була доброю до Гiлберта; а Гiлберт, який вчився мудростi, постарався залишатися шкiльним товаришем i не бiльше. Панi Лiнд з Марiллою спостерiгали за ними через кухонне вiкно.

– Ото буде колись пара, – схвально сказала панi Лiнд.

Марiлла злегка зморщилася. У душi вона сподiвалася, що так i буде, але iй не хотiлося чути це у сухiй формi плiток вiд панi.

– Вони ще тiльки дiти, – коротко вiдказала вона.

Панi Лiнд добродушно засмiялася.

– Енн вiсiмнадцять; я вийшла замiж, коли була ii вiку. Нам, старим, Марiлло, завжди здаеться, що дiти нiколи не виростуть. Енн – молода жiнка, а Гiлберт – чоловiк, i вiн готовий цiлувати землю, по якiй вона ходила, всi це бачать. Вiн хороший хлопець, i Енн годi й сподiватися на кращу партiю. Сподiваюся, у Редмондi вона не заб’е собi голову рiзними романтичними дурницями. Не подобаеться менi це спiльне навчання для хлопцiв i дiвчат, i нiколи не подобалося. Я не вiрю, – похмуро пiдсумувала панi Лiнд, – що студенти в таких коледжах роблять щось, крiм того, що флiртують.

– Вони ще мають трiшки вчитися, – з усмiшкою сказала Марiлла.

– Люба моя, – пирхнула панi Рейчел. – Тим не менш, я думаю, Енн буде вчитися. Вона нiколи не була кокеткою. Але вона не цiнуе Гiлберта так, як мала б, от у чому бiда. Ох, знаю я дiвчат! Чарлi Слоан теж вiд неi шалiе, але я б нiколи не радила iй виходити за Слоана. Слоани, звичайно, добрi, чеснi, поважнi люди. Але, зрештою, вони ж СлоанИ.

Марiлла кивнула. Для сторонньоi людини фраза, що Слоани це ж Слоани, мабуть, не багато означала б, але вона зрозумiла. У кожному селi е така родина; вони можуть бути добрими, чесними, поважними людьми, але при цьому вони е будуть СлоанАМИ, хоч i говорять мовами людськими й ангельськими.

Гiлберт i Енн, щасливi в незнаннi того, як вирiшила iхне майбутне панi Рейчел, повiльно йшли крiзь тiнi Лiсу Привидiв. За ним урожай на пагорбах грiвся у свiтлi призахiдного сонця, пiд блiдим, невагомим небом рожево-блакитноi барви. Ялиновi гаi вдалинi зайнявся бронзою, i iхнi довгi тiнi розтинали нагiрну луку. Але навколо них мiж китиць смерекових гiлок спiвав вiтерець, i в спiвi його вчувалися ноти осенi.

– Тепер у цьому лiсi справдi живуть привиди – наших старих спогадiв, – сказала Енн, нагнувшись, щоб нарвати папоротi, вибiленоi морозом. – Таке вiдчуття, нiби тi дiвчатка, якими ми з Дiаною були, все ще тут бавляться, сидять бiля Джерела Дрiади в сутiнках, на побаченнi з духами. Знаеш, я не можу пiдiйматися цiею стежкою в сутiнках без вiдчуттястраху й тремтiння. Був один особливо страшний привид, якого ми вигадали – привид вбитоi дитини, який пiдкрадався ззаду й клав своi холоднi пальцi на твоi. Зiзнаюся, до сьогоднiшнього дня я не можу не уявляти його тихенькi кроки за собою, коли приходжу сюди за ночi. Я не боюся Бiлоi Панi чи безголового чоловiка, чи скелетiв, але краще б я нiколи не уявляла того привиду дитини. А як Марiлла та панi Баррi через нього лютували, – договорила Енн, засмiявшись вiд спогадiв.

Лiси попереду болота розкидалися пурпуровими краевидами, переплетеними павутиною. За похмурою плантацiею вузлуватих ялиць i за сонячною, обрамленою кленами долиною вони знайшли те «щось», яке Гiлберт шукав.

– А, ось вона, – сказав вiн задоволено.

– Яблунька – аж тут! – радiсно вигукнула Енн.

– Так, справжня яблунька, яка родить яблука, тут, посеред сосен i берiз, за милю вiд фруктового саду. Я якось був тут минулоi весни й знайшов ii, всю в бiлому цвiтi. Тодi я вирiшив прийти сюди знову восени й подивитися, чи родить вона яблука. Як бачиш, вона аж гнеться. Виглядають добре – червонястi. Дикi яблука зазвичай зеленi й зовсiм не апетитнi на вигляд.

– Напевно, вона виросла тут багато рокiв тому з зернятка, яке тут випадково впало, – сказала Енн замрiяно. – І як вона тут виросла й втрималася сама помiж чужинцями? Яка вiдважна й рiшуча!

– Ось повалене дерево, обросле мохом. Сiдай, Енн – буде як лiсовий трон. Я залiзу й нарву яблук. Вони всi ростуть на верхнiх гiлках – дерево тяглося до сонця.

Яблука виявилися смачними. Пiд червонястою шкiркою була бiла-бiла м’якота, з ледь помiтною червоною сiточкою; i, крiм власне свого яблучного смаку, вони мали своерiдний дикий, приемний аромат, якого не мало жодне яблуко, вирощене в саду.

– Саме фатальне яблуко в Едемському саду не могло мати бiльш унiкального смаку, – прокоментувала Енн. – Але нам пора додому. Дивися, ще три хвилини тому було сонце, а тепер свiтить мiсяць. Шкода, що пропустили момент переходу. Але, мабуть, такий момент неможливо вловити.

– Давай пiдемо назад довкола болота, i далi пiдемо додому Стежкою Закоханих. Ти все ще така ж роздратована, як тодi, коли прийшла з дому, Енн?

– Не я. Тi яблука як манна небесна для голодноi душi. Тепер менi здаеться, що менi сподобаеться в Редмондi, i я проведу там чотири чудовi роки.

– А що через чотири роки?

– О, а за ними – ще один поворот на шляху, – не замислюючись вiдповiла Енн. – І гадки не маю, що може бути за ним – i не хочу мати. Краще не знати.

Стежка Закоханих тiеi ночi була чарiвним мiсцем, тихим i оповитим серпанком мiсячного сяйва. Вони мовчки йшли нею, як добрi друзi, i жоден з них не хотiв порушувати тишу.

– Якби Гiлберт завжди був такий, як цього вечора, як би все було гарно й просто, – подумала Енн.

Гiлберт дивився на Енн, яка йшла поруч. У своiй легкiй сукнi, струнка, вона нагадувала йому бiлий iрис.

– Цiкаво, чи зможу я колись зробити так, щоб вона була до мене небайдужа, – подумав вiн iз муками невiри у власнi сили.




ІІІ. Вiтання i прощання









Чарлi Слоан, Гiлберт Блайт i Енн Ширлi покинули Ейвонлi вранцi наступного понедiлка. Енн сподiвалася на гарний день. Дiана мала вiдвезти ii на станцiю, i вони хотiли, щоб iхня остання поiздка разом вдалася. Але коли Енн лягала спати в недiлю ввечерi, довкола Зелених Дахiв завивав схiдний вiтер, що не обiцяло нiчого доброго, i так воно й сталося. Коли Енн прокинулася, краплi дощу били по вiкну й розходилися широкими колами на сiрiй поверхнi ставу; пагорби й море ховалися в туманi, i все здавалося темним i понурим. Яким би безрадiсним та сiрим не був ранок, Енн вдяглася, бо щоб встигнути на поiзд до пароплава, вирушити треба було рано; вона намагалася не розплакатися, але сльози все одно наверталися на очi. Вона залишала дiм, який так любила, i щось пiдказувало iй, що вона залишае його назавжди – крiм того, що приiжджатиме на канiкули. Все вже нiколи не буде так, як ранiше; приiжджати на канiкули не те саме, що жити тут. А яке все було дороге ii серцю – веранда, якiй вона довiряла своi дiвочi мрii, Снiгова Королева бiля вiкна, струмок в лощинi, Джерело Дрiади, Лiс Привидiв, Стежка Закоханих – всi тисяча й одна мiсцина, де жили роки спогадiв. Чи зможе вона ще десь бути по справжньому щасливою?

За снiданком в Зелених Дахах панував скорботний настрiй. Девi, можливо, вперше в життi, не мiг iсти, а тiльки безсоромно плакав над своею кашею. Нiхто не мав апетиту, крiм Дори, яка спокiйно наминала. Дора, як безсмертна й найбiльш розсудлива Шарлотта, яка продовжувала рiзати хлiб з маслом, коли поряд несли тiло ii коханого, була однiею з тих щасливих iстот, яких рiдко щось тривожить. Навiть о восьмiй нелегко було порушити спокiй Дори. Їй, звичайно ж, було шкода, що Енн iде, але хiба це причина не отримати насолоду вiд тосту яйцем пашот? Аж нiяк. А побачивши, що Девi iсти не може, Дора доiла ще й за нього.

Рiвно в домовлений час з’явилася Дiана з конем й екiпажем, ii рожевi щоки виглядали з плаща. Тодi треба було якось попрощатися. Панi Лiнд прийшла, щоб обiйняти Енн i попередити ii, аби вона вважала на здоров’я, що б не робила. Марiлла, без церемонiй i без слiз, цмокнула Енн в щоку й сказала, що сподiваеться почути вiд неi звiстку, коли вона буде на мiсцi. Випадковому спостерiгачевi цiеi сцени могло б здатися, що вiд’iзд Енн значить для неi небагато – якби тiльки цей випадковий спостерiгач не зазирнув iй у вiчi. Дора стримано поцiлувала Енн i видавила двi маленькi слiзки; але Девi, який сидiв на сходинцi веранди й плакав, вiдколи вони встали з-за столу, навiдрiз вiдмовився прощатися. Коли вiн побачив, що до нього наближаеться Енн, то скочив на ноги, помчав сходами нагору й сховався в гардеробнiй, звiдки вiдмовлявся вилазити. Його заглушенi ридання були останнiм звуком, який почула Енн, вiд’iжджаючи зi Зелених Дахiв.

Дощ лив всю дорогу до Брайт-Рiвер, де вона мала сiсти на поiзд, бо з Кармодi до порома не було чим добратися. Чарлi та Гiлберт вже стояли на платформi, коли вони прибули на станцiю, а поiзд свистiв. Енн якраз вистачало часу, щоб купити квиток i здати валiзу, поспiхом попрощатися з Дiаною й заскочити у вагон. У той момент вона хотiла повернутися з Дiаною в Ейвонлi; вона знала, що вмиратиме вiд туги за домом. Ох, i якби хоч не лив той проливний дощ, так нiби весь свiт плакав за лiтом i на землi не залишилося жодноi радостi! Навiть присутнiсть Гiлберта ii не втiшала, бо Чарлi Слоан теж був там, i «Слоанiвство» можливо було толерувати хiба за гарноi погоди. У дощ воно було абсолютно нестерпним.

Але коли пором рушив з причалу Шарлоттауна, все стало краще. Перестав падати дощ, i сонце розливало золоте свiтло з-помiж хмар, полiруючи сiру морську гладiнь мiдними фарбами й розсiваючи туман, який огортав червонi береги Острова Принца Едварда, золотими променями, що все ж таки обiцяло погожий день. Крiм того, Чарлi Слоан мусив прилягти через морську хворобу, а Енн з Гiлбертом залишися на палубi наодинцi.

– Добре, що всi Слоани дiстають морську хворобу, щойно вийдуть в море, – безжально подумала Енн. – Та й не думаю, що я змогла б кинути прощальний погляд на неньку-батькiвщину з Чарлi за спиною, який би вдавав, що теж сентиментально дивиться на неi.

– Ну, ми вiдпливли, – несентиментально зауважив Гiлберт.

– Так, я почуваюся як Байронiв Чайльд Гарольд – от тiльки це не зовсiм моi рiднi береги, – сказала Енн, енергiйно клiпаючи сiрими очима. – Моi рiднi береги, гадаю – Нова Шотландiя. Але ж насправдi рiдна земля та, яку ти любиш най-дужче, i для мене це старий добрий Острiв Принца Едварда. Аж не вiриться, що я не все життя прожила на ньому. Тi одинадцять рокiв, якi я прожила, перш нiж переiхала туди, здаються страшним сном. Пройшло сiм рокiв, вiдколи я прибула цим самим поромом – вiд вечора, коли панi Спенсер привезла мене з Хоуптона. Так i бачу, як я пливу в тiй жахливiйсiрiй сукнi та вилинялiй безкозирцi й iз цiкавiстю вивчаю каюти та палуби. Тодi був гарний вечiр; а як виблискували на сонцi тi червонi береги. І ось я знову перетинаю протоку. Ой, Гiлберте, я все ще сподiваюся, що менi сподобаються Редмонд i Кiнгспорт, але думаю, цього не станеться!

– Куди подiлася вся твоя фiлософiя, Енн?

– Вона похована пiд велетенською хвилею самотностi й туги за домом. Я три роки мрiяла про Редмонд – а краще б не мрiяла! Але не зважай! Я поверну свою бадьорiсть i фiлософiю, як тiльки добре поплачу. Я МУШУ поплакати, але треба зачекати, поки я не опинюся у своему лiжку сьогоднi вночi, де б воно не було. Тодi Енн знову стане собою. Цiкаво, чи Девi вже вилiз з гардеробноi.

Була дев’ята година, коли iхнiй потяг прибув у Кiнгспорт, де вони опинилися в бiло-блакитному блиску залюдненоi станцii. Енн почувалася страшенно спантеличеною, але за якусь мить ii схопила Прiсцилла Грант, яка приiхала в Кiнгспорт у суботу.

– А ось i ти, люба! І ти, напевно, така ж втомлена, як i я була в суботу ввечерi.

– Втомлена! Прiсцилло, i не кажи. Я втомлена, я зелена, я провiнцiалка, i менi десь iз десять рокiв. Заради Бога, вiзьми свою бiдну, розбиту подругу в яке-небудь мiсце, в якому вона зможе почути власнi думки.

– Я повезу тебе просто в пансiон. На нас вже чекае кеб.

– Це подарунок небес, що ти тут, Прiссi. Якби тебе тут не було, я б, напевно, просто сiла на валiзi, прямо тут i зараз, i гiрко заплакала. Яке добре бачити знайоме обличчя серед натовпу незнайомцiв.

– Це Гiлберт Блайт он там, Енн? Як вiн вирiс за останнiй рiк! Вiн був тiльки хлопчиком, коли я вчила в Кармодi. І, звичайно ж, Чарлi Слоан. Хто-хто, а вiн не змiнився. Вiн виглядае точно так само, як тодi, коли народився, i так само виглядатиме, коли йому буде вiсiмдесят. Сюди, люба. Ми будемо вдома за двадцять хвилин.

– Вдома! – застогнала Енн. – Ти маеш на увазi в якомусь жахливому пансiонi, у ще жахливiший спальнi, з видом на брудний заднiй двiр.

– Це не жахливий пансiон, Енн, дiвчинко. Ось наш кеб. Стрибай всередину – вiзник вiзьме твоi речi. О, так, пансiон – це насправдi дуже гарне мiсце, ти й саме побачиш завтра вранцi, коли добрий сон змiнить твiй настрiй. Це великий, старомодний, сiрий кам’яний будинок на вулицi Сент-Джон, до Редмонда можна пiшки зайти. Колись це була резиденцiя важливих людей, але вулиця Сент-Джон вийшла з моди, i будинки на нiй можуть хiба згадувати про кращi днi. Вони такi великi, що люди мусять брати пансiонерiв, щоб iх якось заповнити. Принаймнi нашi домовласницi хочуть справити на нас враження. Вони чудовi, Енн – нашi домовласницi, я маю на увазi.

– Скiльки iх?

– Двое. Панi Ганна Гарвi й панi Ада Гарвi. Вони народилися двiйнею близько п’ятдесяти рокiв тому.

– Бачу, двiйнят менi не уникнути, – усмiхнулася Енн. – Куди б я не подалася, всюди на них натикаюся.

– О, вони бiльше не двiйнята, люба. Пiсля тридцяти вони бiльше не були двiйнятами. Панi Ганна постарiла, не дуже гарно, а панi Адi залишилося тридцять, ще менш гарно. Не знаю, чи вмiе панi Ганна смiятися; я ii поки усмiхненою не бачила, зате панi Ада усмiхаеться постiйно, i це ще гiрше. Однак вони дуже люб’язнi, добрi душi, i кожного року беруть собi двох пансiонерiв, бо заощадлива душа панi Ганни не може пережити, щоб «кiмната пустувала» – не те щоби нам це було потрiбно, як повторила менi панi Ада вiд суботи вже сiм разiв. Щодо наших спалень, мушу визнати, що це дешевi мебльованi кiмнати, i моя справдi виходить на заднiй двiр. Твоя спереду й виходить на Старий цвинтар Сент-Джон, який вiд нас просто через дорогу.

– Звучить жахливо, здригнулася Енн. – Напевно, я б надала перевагу виду на заднiй двiр.

– Ой, не надала б. Зачекай i сама побачиш. Старий цвинтар Сент-Джон – премиле мiсце. Вiн був цвинтарем так довго, що перестав ним бути й став одним з визначних мiсць Кiнгспорта. Я його вчора весь обiйшла. Там е велика кам’яна стiна й ряд велетенських дерев, дерева довкола й дерева по всьому цвинтарi, i чудернацькi старi надгробки, з чудернацькими надписами на них. Ти ще ходитимеш туди вчитися, от побачиш, Енн. Звiсно, там уже нiкого не ховають. Але декiлька рокiв тому на ньому поставили пам’ятник солдатам Новоi Шотландii, якi загинули в Кримськiй вiйнi, – дуже гарний. Вiн зразу навпроти вхiдних ворiт, i вiн дае «розгулятися уявi», як ти колись казала. Ось твоя валiза, нарештi, – i хлопцi йдуть сказати на добранiч. Я мушу тиснути руку Чарлi Слоану, Енн? Його руки завжди такi холоднi й слизькi, як риба. Ми мусимо сказати iм, щоб часом заходили. Панi Ганна серйозно сказала менi, що до нас «можуть приходити в гостi молодi джентльмени» два вечори на тиждень, якщо не засиджуватимуться допiзна; а панi Ада попросила мене, усмiхаючись, щоб вони не сiдали на ii чудовi диваннi подушки. Я пообiцяла iй, що подбаю про це; але Господь його знае, де ще вони можуть сiсти – хiба на пiдлозi, бо подушки лежать на ВСЬОМУ.Панi Ада навiть мае одну з баттенберським мереживом на пiанiно.

Тепер Енн смiялася. Веселий характер Прiсцилли ii розвеселив, чого й слiд було очiкувати; туга за домом наразi розвiялася й не повернулася навiть тодi, коли вона залишилася наодинцi у своiй маленькiй спальнi. Вона пiдiйшла до вiкна й виглянула. Вулиця внизу була темна й тиха. Над деревами на цвинтарi свiтив мiсяць, просто за великою темною головою лева на пам’ятнику. Енн не вiрилося, що вона покинула Зеленi Дахи щойно сьогоднi вранцi. Їй здавалося, що це було давно, як це бувае пiсля подорожi та змiни обстановки.

– Цей самий мiсяць зараз дивиться i на Зеленi Дахи, – подумала вона. – Але я про це не думатиму – так я знову почну сумувати за домом. Я навiть плакатиму. Я вiдкладу свiй плач до сприятливiшоi пори, а зараз просто спокiйно пiду спати.




ІV. Квiтнева Панна









Кiнгспорт – чудернацьке старе мiстечко, iсторiя якого тягнеться до раннiх колонiальних часiв, оповите атмосферою давнини, як лiтня дама вбрана за модою ii молодостi. Тут i там в ньому пробиваеться сучаснiсть, але в душi вiн все ще недоторканий; у ньому ще повно релiквiй, а над ним сяе ореол романтики легенд минулих днiв. Колись вiн був станцiею на кордонi, за яким починалася дика мiсцевiсть, то були часи, коли iндiанцi не давали першопоселенцям занудьгувати. Потiм вiн став яблуком розбрату мiж британцями та французами й виходив з кожноi окупацii зi свiжим шрамом новоi битви.

У його парку е вежа мартелло[1 - Вежа мартелло – кругла вежа (прим. ред.)], вся в автографах туристiв, понiвечений французький форт на пагорбах за мiстом i декiлька старезних гармат на мiських площах. Є й iншi iсторичнi мiсця для найбiльш допитливих, але жодне з них не е настiльки чудернацьким i чарiвним, як Старий цвинтар Сент-Джон в самому серцi, з двох бокiв вiд якого простягнулися вулицi з тихими, старими будинками, а з iнших – сучаснi, метушливi артерii мiста. Кожен мешканець Кiнгспорта пишаеться Старим Сент-Джон так, нiби той е iхньою приватною власнiстю, хоч такi претензii й виправданi, бо щонайменше кожен мае там похованого предка з чудернацькою плитою над головою, на якiй записанi всi головнi факти iсторii. На бiльшостi цих старих надгробкiв годi побачити й натяк на мистецтво. Бiльшiсть з них витесана з бурого або сiрого каменю, i лише на декiлькох можна знайти спроби оздоблення. Деякi з них прикрашенi черепом i перехрещеними кiстками, i така понура декорацiя часто поеднуеться з головою херувиму. Чимало з них лежать ниць. Майже в кожну в них вп’яв своi зуби Час, у деякi настiльки, що на деяких надписiв не видно взагалi, на iнших можна заледве прочитати. Кладовище тiсне й густо засаджене, оточене й помережане рядами в’язiв i верб, у чиiй тiнi мають без снiв спочивати тi, що поснули, пiд колискову вiтрiв i листя над ними, i шум дорожнього руху iх не тривожить.

Енн вiдправилася на першу з багатьох своiх прогулянок по Старому Сейн-Джону наступного ранку. Вони з Прiсциллою пiшли в Редмонд до полудня й зарееструвалися як студенти, пiсля чого iм того дня не було бiльше що робити. Дiвчата радо звiдти втекли, бо оточення натовпiв незнайомцiв не пiдiймало дух, тим пак, що бiльшiсть з них мала такий вигляд, нiби не могли знайти собi мiсця.

Першокурсницi стояли вiдокремленими групками по двое-трое, скоса поглядаючи одна на одну; першокурсники ж скупчилися на великих сходах до вестибюля, де на всю силу молодих легень горлали пiснi, кидаючи цим виклик своiм споконвiчним ворогам, другокурсникам, декiлька яких зарозумiло походжали поряд i своiм виглядом показували зневагу до «жовторотих дiтлахiв». Гiлберта та Чарлi нiде не було видно.

– Не думала, що колись настане день, коли б я була рада побачити Слоана, сказала Прiсцилла, коли вони йшли унiверситетським мiстечком, – але зараз я була б майже щаслива побачити витрiшкуватi очi Чарлi. Принаймнi це була б пара знайомих очей.

– Ох, – зiтхнула Енн. – Не можу знайти слiв, щоб описати, як я почувалася в черзi до реестрацii – мiзерною, незначною, як крапля води в найбiльшому вiдрi. Почуватися незначною вже неприемно, але, крiм того, просто нестерпно, коли в тебе в душi посiяна думка, що ти завжди-завжди буде незначною, а саме так я й почувалася – нiби я була невидима для неозброеного ока й хтось з тих другокурсникiв може на мене наступити. Я знала, що мене поховають без слiз, почестей i спiвiв.

– Зачекай до наступного року, – заспокоiла ii Прiсцилла. Тодi ми виглядатимемо такими ж знудженими й премудрими, як будь-який другокурсник. Почуватися незначною, звiсно, жахливо; але це, думаю, краще, нiж почуватися великою й незграбною, як я – нiби я собою весь Редмонд заступила. Так я почувалася – напевно, тому що я була там на два дюйми вища за всiх. Я не боялася, що другокурсник наступить на мене; я боялася, що вони подумають, що я слон чи зразок перегодованого картоплею острiв’янина.

– Думаю, ми не можемо пробачити великому Редмонду, що вiн не маленька Королiвська академiя, – сказала Енн, намагаючись зiбрати рештки своеi життерадiсноi фiлософii, щоб прикрити занепалий дух. – Коли ми закiнчували академiю, ми всiх знали й мали свое мiсце. Ми нiби несвiдомо чекали, що життя продовжиться з того моменту, на якому воно перервалося зi закiнченням Королiвськоi академii, а тепер нам земля втiкае з-пiд нiг. Я вдячна, що нi панi Лiнд, нi панi Елiша Райт не знають i не дiзнаються, про що я зараз думаю. Вони б iз трiумфом заявили: «А я тобi казала» й були б переконанi, що це початок кiнця. Хоча насправдi це лише кiнець початку.

– Точно. Тепер я впiзнаю Енн. Скоро ми аклiматизуемось i зi всiма познайомимося, i все буде добре. Енн, ти зауважила дiвчину, яка весь ранок стояла сама просто за дверима вбиральнi – така гарненька, з карими очима й вигнутим ротом?

– Так. Я звернула на неi увагу, бо вона здалася единою iстотою, яка ВИГЛЯДАЄ так само самотньо, як я ПОЧУВАЮСЯ. Я мала тебе, а вона нiкого не мала.

– Менi здаеться, вона також почувалася так, нiби зовсiм сама. Декiлька разiв я бачила, як вона пориваеться до нас пiдiйти, але так i не пiдiйшла – напевно, вона надто сором’язлива. Шкода. Якби я не почувалася слоном, я б пiдiйшла до неi. Але я не могла сунути через вестибюль при всiх тих хлопцях, якi там завивали. Вона була найгарнiшою першокурсницею, яку я сьогоднi бачила, але, мабуть, навiть з краси немае нiякоi користi в перший день в Редмондi, – договорила Прiсцилла й засмiялася.

– Пiсля обiду я йду прогулятися на Сент-Джон, – сказала Енн. – Не знае, чи цвинтар гарне мiсце для того, щоб збадьоритися, але це едине вiдоме менi тут мiсце з деревами, а менi зараз потрiбнi дерева. Сяду на якiйсь старiй могилi, заплющу очi й уявлятиму, що я в лiсах Ейвонлi.

Цього Енн, однак, не зробила, бо на Старому Сент-Джонi виявилося досить всього цiкавого, щоб очi залишалися широко розплющеними. Вони минули вхiднi ворота й минули просту, масивну, камiнну арку з великим англiйським левом нагорi.

«На Інкерманi багрянi грона ожини,

А цi холоднi висоти увiйдуть в iсторiю з цiеi ж хвилини», – процитувала Енн зi захопленим поглядом. Вони опинилися в тьмяному, прохолодному, зеленому мiсцi, де муркотiли вiтри. Вони блукали довгими, порослими травою проходами, читали чудернацькi багатослiвнi епiтафii, викарбуванi в часи, коли люди мали бiльше вiльного часу, нiж тепер.

– «Тут лежить тiло Альберта Кроуфорда, есквайра», – прочитала Енн зi староi, сiроi плити, – «багаторiчного Доглядача Артилерii Його Величностi в Кiнгспортi. Вiн служив в армii до укладення миру в 1763, коли вийшов на пенсiю за станом здоров’я. Вiн був вiдважним офiцером, найкращим чоловiком, найкращим батьком, найкращим другом. Вiн помер 29 жовтня 1792 у вiцi 84 рокiв». Тобi мала б сподобатися ця епiтафiя, Прiссi. У нiй точно е «де розгулятися уявi». Скiльки пригод мало бути в його життi! А щодо його персональних рис, годi придумати бiльше похвальних слiв. Цiкаво, чи хтось йому все це говорив, коли вiн ще був живий.

– Ось ще одна, – сказала Прiсцилла. – Слухай…

«Пам’ятi Александра Роса, який помер 33 вересня 1840, у вiцi 43 рокiв. Поставлено як вияв вдячностi тим, кому вiн вiрно служив 27 рокiв, i свiдчення того, що вiн вважався другом, який заслуговуе найбiльшоi довiри та прив’язаностi».

– Дуже гарна епiтафiя, – замислено прокоментувала Енн. – Кращоi годi й бажати. Всi ми тим чи iншим чином слуги, i якщо той факт, що ми вiрнi, може бути правдиво вигравiюваний на наших надгробках, бiльше нiчого додавати й непотрiбно. Дивися, який сумний камiнь, Прiссi, – «пам’ятi улюбленоi дитини». І ось ще «поставлено на пам’ять того, хто похований деiнде». Цiкаво, де та невiдома могила. Справдi, Прiс, сучаснi цвинтарi нiколи не будуть такими цiкавими. Ти була права – я часто сюди приходитиму. Менi вже тут подобаеться. Бачу, ми тут не самi – в кiнцi алеi якась дiвчина.

– Так, i менi здаеться, це та сама дiвчина, яку ми вранцi бачили в Редмондi. Я за нею спостерiгаю вже п’ять хвилин. Вона починала йти до нас алеею зо п’ять разiв i зо п’ять разiв розверталася та йшла назад. Давай пiдiйдемо до неi й познайомимося. Думаю, на цвинтарi знайомитися легше, нiж у Редмондi.

Вони пiшли довгою трав’янистою аркадою до незнайомки, яка сидiла на сiрiй плитi пiд велетенською вербою. Вона дiйсно була дуже гарна, гарна яскравою, неправильною, чарiвною красою. Їi горiхово-коричневе волосся виблискувало, як шовк, а ii круглi щоки сяяли, як достиглi яблука. Їi очi були великi, карi й бархатистi, пiд незвичайноi форми чорними бровами, а ii вигнутий рот був червоний, як троянда. Вбрана вона була в елегантний коричневий костюм, з-пiд якого визирали моднi туфельки; а ii блiдо-рожевий солом’яний капелюшок, прикрашений золотисто-коричневими маками, всiм своiм виглядом виказував, що вийшов з-пiд рук майстра. Прiсцилла нараз усвiдомила, що ii капелюх був зроблений сiльським капелюшником, а Енн задумалася, чи ii блузка, яку вона пошила сама, i яку потiм пiдiгнала панi Лiнд, мала ДУЖЕ сiльський вигляд поряд з елегантним вбранням незнайомки. На якусь мить обое дiвчат захотiли розвернутися.

Але вони вже обое зупинилися й повернулися до сiроi плити. Вiдступати було запiзно, бо кароока дiвчина вже явно зробила висновок, що вони йдуть до неi. Вона миттю скочила на ноги й пiдiйшла з простягнутою рукою та веселою, приязною усмiшкою, в якiй не було анi слiду сором’язливостi чи обтяженого сумлiння.

– О, хочу знати, хто ви, – нетерпляче вигукнула вона. – Я аж вмирала вiд цiкавостi. Я вас побачила в Редмондi сьогоднi зранку. Жахливо було, правда? Вперше в життi я подумала, що краще було б залишитися вдома й вийти замiж.

Енн з Прiсциллою нестримно засмiялися з такого несподiваного висновку. Кароока дiвчина теж засмiялася.

– Чесно. Я б могла. Ходiмо, сядемо на цей могильний камiнь i познайомимося. Буде неважко. Я вже знаю, що ви обожнюете одна одну – я це зрозумiла, як тiльки вас побачила в Редмондi сьогоднi зранку. Я так хотiла вiдразу пiдiйти й вас обох обiйняти.

– Чому ж не пiдiйшла? – спитала Прiсцилла.

– Бо нiяк не могла вiдважитися. Я сама нiколи не можу вiдважитися щось зробити – я така нерiшуча. Як тiльки я вирiшу щось зробити, одразу серцем чую, що правильно б вчинити по-iнакшому. Страшне нещастя, але така вже я вродилася, i нема сенсу мене за це картати, як роблять деякi люди. Тому я не могла до вас пiдiйти й заговорити, хоч i хотiла.

– Ми подумали, ти надто сором’язлива, – сказала Енн.

– Нi-нi, люба. Сором’язливiсть не належить до численних недолiкiв – чи чеснот – Фiлiпи Гордон – скорочено Фiл. Прошу, називайте мене Фiл. Ну а ви хто?

– Це – Прiсцилла Грант, – сказала Енн, показуючи на подругу.

– А ЦЕ – Енн Ширлi, – сказала Прiсцилла, теж показуючи.

– І ми з Острова Принца Едварда, – сказали вони разом.

– Вiтання з Болiнгброку, Нова Шотландiя, – сказала Фiлiпа.

– Болiнгброк! – вигукнула Енн. – Я ж там народилася.

– Справдi? То ти новошотландка!

– Нi, зовсiм нi, – заперечила Енн. – Здаеться, Ден О’Коннел казав, що коли й чоловiк i народиться в конюшнi, це його не робить конем. Я наскрiзь острiв’янка.

– Що ж, все одно я рада, що ти народилася в Болiнгброку. Це робить нас кимсь на кшталт сусiдiв, хiба нi? І менi це подобаеться, бо коли я розказуватиму тобi секрети, то буде так, наче я розказую iх незнайомцi. А я мушу iх розказувати. Я не вмiю берегти секрети – нема чого й намагатися. Це моя найгiрша вада – це та нерiшучiсть, про яку я вже розказала. Можете в таке повiрити – я пiв години вирiшувала, який капелюшок менi надягти, коли збиралася сюди – СЮДИ, на цвинтар! Спочатку я схилялася до коричневого з пером; але щойно його вбрала, то подумала, що ось цей рожевий з м’якими крисами бiльше пасуватиме. Коли я його закрiпила на мiсцi, то вiдразу захотiла помiняти на коричневий. Нарештi я поклала обидва на лiжку один бiля одного, заплющила очi й тицьнула шпилькою для капелюшкiв. Шпилька проколола рожевий, тому я надягнула його. Менi личить, правда? Скажiть, що ви думаете про мiй вигляд?

З такого наiвного прохання, сказаного абсолютно серйозним тоном, Прiсцилла знову засмiялася. Але Енн сказала, iмпульсивно стиснувши руку Фiлiпи:

– Сьогоднi зранку ми подумали, що ти найвродливiша дiвчина в Редмондi.

Вигнутий рот Фiлiпи розтягнувся в усмiшцi поверх бiлоснiжних зубкiв.

– Я й сама так подумала, – таким було ii наступне вражаюче твердження, – але я хотiла почути ще чию думку, яка б пiдтримала мою. Щойно я вирiшу, що я гарненька, то починаю мучитися вiдчуттям, що я негарна. Крiм того, у мене е двоюрiдна бабуся, яка завжди каже менi, сумно зiтхнувши, «Ти була таким гарним немовлям. Дивом дивуюся, як дiти мiняються, коли виростають». Я люблю бабусь, але тiльки не двоюрiдних бабусь. Прошу, кажiть менi час вiд часу, що я гарненька, якщо вам неважко. Я почуваюся значно краще, коли можу думати, що я гарненька. Я й до вас буду така люб’язна, якщо хочете – я можу.

– Дякую, – засмiялася Енн, – але ми з Прiсциллою так глибоко переконанi в нашiй красi, що нам непотрiбнi нiчиi запевнення, можеш не турбуватися.

– Ой, ви з мене смiетеся. Знаю, ви думаете, що я жахливо марнославна, але це не так. У менi нема нi краплi марнославства. І менi зовсiм неважко робити комплiменти iншим дiвчатам, коли вони цього заслуговують. Я така рада, що з вами познайомилася. Я приiхала в суботу й iз того часу просто вмираю так сумую за домом. Жахливе вiдчуття, правда? У Болiнгброку я важлива персона, а в Кiнгспортi я нiхто! Вiд цього бувае дуже сумно. Де ви живете?

– Тридцять восьмий номер, вулиця Сент-Джон.

– Все краще й краще. Я живу вiдразу за рогом, на Волас. Менi, однак, не подобаеться мiй пансiон. Вiн холодний i самотнiй, а моя кiмната виходить вiкнами на такий огидний заднiй двiр. Це найпотворнiше мiсце на свiтi. А ще ж коти – ну, ВСІ коти Кiнгспорту там просто не помiстяться, але половина з них по ночах збираеться точно. Я люблю котiв, якi згорнуться клубочком на килимку бiля камiна, але коти вночi на задньому дворi – це зовсiм iншi звiрi. Першу нiч тут я проплакала, як i коти. Бачили б ви мiй нiс зранку! Як я шкодувала, що не залишилися вдома!

– Не знаю, як ти взагалi змогла прийняти рiшення iхати в Редмонд, якщо ти така нерiшуча, – сказала здивована Прiсцилла.

– Бог з тобою, сонце, я такого рiшення не приймала. Це тато хотiв, щоб я сюди iхала. Вiн так вирiшив – чому не знаю. Смiшно, правда ж, щоб я вчилася на бакалавра? Не те що б я не могла. Мiзкiв менi не бракуе.

– О! – неоднозначно вигукнула Прiсцилла.

– Так. Але користуватися ними нелегка справа. І бакалаври такi вченi, поважнi, мудрi, серйознi створiння – мусять бути. Нi, я не хотiла iхати в Редмонд. Я це зробила тiльки на догоду татовi. Вiн така душка. Крiм того, якби я залишилася, я мала б вийти замiж. Мама хотiла цього – хотiла дуже рiшуче. Мама взагалi дуже рiшуча. Але я й думати не хочу про замiжжя в найближчi декiлька рокiв. Я хочу веселитися й ще раз веселитися, першi нiж осiсти. І якою б смiшною не була думка, щоб я стала бакалавром, думка про те, що я маю стати старою замiжньою жiнкою ще абсурднiша, чи не так? Менi лише вiсiмнадцять. Нi, я вирiшила, що краще вже Редмонд, нiж замiжжя. Крiм того, як би я мала вирiшити, за якого чоловiка виходити?

– А iх було так багато? – засмiялася Енн.

– Повно. Хлопцям я страшенно подобаюся – це правда. Але тiльки двое з них рахуються. Решта були або занадто молодi, або занадто бiднi. Я мушу вийти за багатого, знаете.

– Чому мусиш?

– Сонце, а ти може уявити мене дружиною бiдняка? Я нiчого не вмiю, i я ДУЖЕ марнотратна. Ой, нi, мiй чоловiк мае мати повно грошей. Тому я звузила вибiр до двох. Але обрати мiж двома менi було не легше, нiж помiж сотнею. Я добре знала, що кого б не обрала – шкодувала б все життя, що не обрала iншого.

– А ти не… любила котрогось iз них? – спитала Енн, трохи невпевнено. Їй нелегко було говорити з чужою людиною про велику таiну життя.

– Боже, нi. Я б нiкого не змогла полюбити. Менi це не властиво. Та я й не хотiла б. Кохання робить тебе рабом, так я думаю. І дае чоловiковi владу завдати тобi болю. Я б боялася. Нi-нi, Алек й Алонсо чудовi хлопцi, i обое так сильно менi подобаються, що я не знаю, який з них подобаеться менi бiльше. У тому й лихо. Алек, звiсно, красень, але ж я б не могла вийти за чоловiка, який не був би вродливим. І характер у нього приемний, i вiн мае чудове кучеряве чорне волосся. Вiн аж надто iдеальний – не думаю, що хотiла б iдеального чоловiка – такого, в якого не дошукаешся жодноi вади.

– То чому б тобi не вийти за Алонсо? – серйозно спитала Прiсцилла.

– Подумати тiльки – вийти за чоловiка, якого звати Алонсо! – сумно сказала Фiл. – Не думаю, що змогла б таке витримати. Але вiн мае класичний нiс, i добре було б мати в родинi людину, на чий нiс можна покластися. На мiй покластися не можна. Наразi вiн бiльше подiбний до носiв Гордонiв, але боюся, що вiн може з часом стати бiльше подiбним до носiв Бiрнiв. Я його з тривогою оглядаю кожного дня, що пересвiдчитися, що вiн ще Гордонiвський. Моя мама була Бiрн, i мае найбiльш бiрнiсiвський нiс зi всiх бiрнiсiвських носiв. Чекайте, самi побачите. Я обожнюю гарнi носи. У тебе чудесний нiс, Енн Ширлi. Нiс Алонсо майже схилив мене на його бiк. Але ж АЛОНСО! Нi, я не могла вирiшити. Якби ж з ними можна було так само як з капелюшками – поставити поряд, заплющити очi й ткнути голкою – було б легко.

– Як почувалися Алек й Алонсо, коли ти поiхала? – поцiкавилася Прiсцилла.

– О, вони ще надiються. Я сказала iм, що вони мусять зачекати, поки я не вирiшу. Вони готовi чекати. Вони обое мене боготворять, знаете. Тим часом я планую добре проводити час. У Редмондi, думаю, у мене буде повно залицяльникiв. Якщо не буде, я буду дуже нещасна. Але не думаете, що першокурсники страшно скромнi? Я сьогоднi бачила одного непоганого. Вiн пiшов перед вами. Я чула, як його друг називав його Гiлберт. Його друг мав такi витрiшкуватi очi, вони аж ДО СЮДИ вилазили. Але ж ви ще не йдете? Не йдiть ще.

– Думаю, ми мусимо, – доволi прохолодно сказала Енн. – Вже стае пiзно, i я ще маю дещо зробити.

– Але ви обое прийдете до мене, правда ж? – спитала Фiлiпа, пiдводячись i обiймаючи обох за плечi. – Можна я до вас теж завiтаю? Я хочу з вами дружити. Ми менi обое так сподобалися. Я вас не дуже вiдштовхнула своею фривольнiстю, правда?

– Не дуже, – засмiялася Енн у вiдповiдь на обiйми Фiл.

– Бо я й наполовину не така дурненька, якою здаюся. Ви просто приймаете Фiлiпу Гордон такою, якою ii створив Господь, зi всiма ii вадами, i вона, думаю, Вам сподобаеться. Правда цей цвинтар дуже симпатичний? Я б хотiла, щоб мене тут поховали. Ось могила, яку я ранiше не бачила – ой, дiвчата, дивiться, бачите – надпис каже, що це могила мiчмана, якого було вбито в битвi мiж Шенон i Чiзпiк. Уявляете?

Енн зупинилася й подивилася на старий надгробок, ii пульс пришвидшився. Старий цвинтар з його сплетiнням дерев i довгими рядами тiней, зник iй з-перед очей. Натомiсть перед нею постав Кiнгспорт минулого столiття. З туману вийшов фрегат пiд англiйським прапором. За ним був ще один, а на ньому героiчна фiгура, загорнута у свiй власний зоряний стяг – доблесний Лоренс. Час перегорнув сторiнки назад, i ось уже перед нею з трiумфом плив Шенон з Чiзпiком в ролi його трофею.

– Повертайся, Енн Ширлi, повертайся, – засмiялася Фiлiпа, смикаючи ii за руку. – Ти за сто рокiв вiд нас. Повертайся.

Енн зiтхнула й повернулася; ii очi м’яко блищали.

– Завжди любила цю стару iсторiю, – сказала вона, – i хоча Англiя тодi перемогла, думаю, вона менi так подобаеться через вiдважного командувача, який зазнав поразки. Ця могила наближае мене до неi й робить такою реальною. Цьому бiдному мiчману було всього лиш вiсiмнадцять. Вiн «помер вiд доблесних ран, отриманих у доблесному бою» – так сказано в епiтафii. Кращоi солдатовi годi й бажати.

Перш нiж обернутися, Енн вiдколола пучок фiолетових браткiв, який вона мала на собi, i м’яко кинула на могилу хлопця, який загинув у великому морському поединку.

– Ну i що ти думаеш про нашу нову подругу? – спитала Прiсцилла, коли вони попрощалися з Фiл.

– Менi вона подобаеться. У нiй е щось дуже приемне, незважаючи на всi дурницi, якi вона говорить. Думаю, як вона сама каже, вона й наполовину не така дурненька, якою звучить. Вона як дитина, яку хочеться поцiлувати – i не знаю, чи вона колись виросте.

– Менi вона теж подобаеться, – рiшуче сказала Прiсцила. – Вона так само багато говорить про хлопцiв, як Рубi Джиллiс. Але слухати Рубi мене завжди виводить з себе, а з Фiл хочеться просто добродушно посмiятися. У чому тут причина?

– Є рiзниця, – замислено сказала Енн. – Думаю, тому що Рубi це чудово розумiе. Вона грае в любов. Крiм того, ти вiдчуваеш, коли вона хвалиться своiми кавалерами, що вона тицяе тобi в обличчя тим, що ти не маеш iх наполовину стiльки, як вона. А коли Фiл говорить про залицяльникiв, звучить так, нiби вона говорить про друзiв. Вона дивиться на хлопцiв як на товаришiв, i iй приемно, коли вони сотнями крутяться навколо неi, просто тому, що iй подобаеться бути популярною й вважатися популярною. Навiть Алекс й Алонсо – я тепер не зможу думати про цi два iменi по окремо – для неi просто два товаришi по iграх, якi хочуть, щоб вона грала з ними в iгри до кiнця життя. Я рада, що ми зустрiли ii, i я рада, що ми пiшли на Старий цвинтар. Менi здаеться, сьогоднi я пустила в Кiнгспортi перше корiння. Надiюся. Ненавиджу, коли мене пересаджують.




V. Листи з дому









Наступнi три тижнi Енн з Прiсциллою продовжували почуватися чужинками в чужому краi. А тодi нараз все, здаеться, почало ставати на своi мiсця – Редмонд, професори, заняття, студенти, навчання, соцiальнi подii. Життя знову ставало однорiдним, замiсть того, щоб складатися з роз’еднаних фрагментiв. Першокурсники, замiсть того, щоб бути чужими людьми, виявили, що стали групою, iз груповим духом, груповими iнтересами, груповими антипатiями та груповими амбiцiями. Вони перемогли другокурсникiв у щорiчному мистецькому конкурсi й так заробили собi повагу серед iнших груп i височезну думку про себе, яка додавала iм упевненостi. Другокурсники перемагали три роки пiдряд; цьогорiчною перемогою першокурсникiв можна завдячувати стратегiчному командуванню Гiлберта Блайта, який провiв кампанiю й розробив новi тактики, якi деморалiзували другокурсникiв i принесли трiумф першокурсникiв. Як нагороду його було обрано президентом курсу, що i було почесно, i вимагало вiдповiдальностi – принаймнi на погляд першокурсника. Його також запросили приеднатися до «Лямб» – редмондськоi «Ламбда Тета» – такоi честi першокурсники рiдко удостоювалися. Для посвяти вiн мав промарширувати головними вулицями Кiнгспорту в чепчику вiд сонця й пишному кухонному фартуху з квiтчастого ситцю. Завдання вiн виконав з радiстю, ще й галантно знiмаючи капелюха при зустрiчi зi знайомими дамами. Чарлi Слоан, якого не запросили до «Лямб», сказав Енн, що не розумiе, як Блайт мiг це зробити, i ВІН, зi свого боку, нiколи б так себе не принизив.

– Уяви Чарлi Слоана в ситцевому фартуху й чепчику, – хихотiла Прiсцилла. – Вiн би виглядав точнiсiнько як бабуся Слоан. А от Гiлберт у цьому всьому виглядав так само чоловiком, як i у своему нормальному одязi.

Енн i Прiсцилла опинилися в гущi соцiального життя Редмонду. Те, що це вiдбулося так швидко, значною мiрою було заслугою Фiлiпи Гордон. Фiлiпа була донькою багатого та знатного чоловiка й належала до старовинноi новошотландськоi родини. Це, у поеднаннi з ii вродою та харизмою – харизмою, яку визнавали всi, хто був з нею знайомий – швидко вiдчиняло iй дверi в усi клiки, клуби та курси в Редмондi; а куди йшла вона, туди йшли й Енн з Прiсциллою. Фiл «обожнювала» Енн i Прiсциллу, особливо Енн. То була вiрна душа, якiй не властивий був жодний снобiзм. «Любиш мене, люби й моiх друзiв» було ii пiдсвiдомим гаслом. Без жодних зусиль вона повела iх за собою у все ширше коло ii знайомств, i пiдiйматися соцiальною драбиною Редмонда двом дiвчатам з Ейвонлi було дуже легко й просто, на заздрiсть iншим першокурсницям, яким, позбавленим опiки Фiлiпи, судилося свiй перший рiк провести на периферii.

Для Енн i Прiсцилли, з iхнiми серйознiшими поглядами на життя, Фiл залишалася милим, потiшним дитям, яким здалася iм при першiй iхнiй зустрiчi. Однак, як вона сама сказала, мiзкiв iй не бракувало. Де й коли вона знаходила час вчитися – загадка, бо вона, здавалося, завжди шукала розваг, i вдома в неi кожного вечора були гостi. Вона мала всiх кавалерiв, яких тiльки можна побажати, бо дев’ять першокурсникiв з десяти, як i значний вiдсоток всiх iнших курсiв, боролися за ii усмiшку. Вона тiшилася цьому, як дитина, i радiсно переповiдала кожне нове завоювання Енн i Прiсциллi, з такими коментарями, вiд яких в нещасних закоханих мали б палати вуха.

– Алек й Алонсо поки не мають серйозних суперникiв, – дражливо зауважила Енн.

– Нi одного, – погодилася Фiлiпа. – Я пишу iм обом кожного тижня i розповiдаю iм все про своiх тутешнiх залицяльникiв. Думаю, це мало б iх повеселити. Але, звiсно, того, якого я хочу найбiльше, я не можу здобути. Гiлберт Блайт не звертае на мене жодноi уваги, хiба дивиться на мене як на кошеня, яке хочеться погладити. І я добре знаю причину. Маю на тебе зуб, Королево Енн. Я б мала тебе ненавидiти, а замiсть цього я безумно тебе люблю й страждаю вiд того, що не можу бачити тебе кожного дня. Ти не така, як всi iншi дiвчата, яких я знала ранiше. Коли ти на мене дивишся по своему, я вiдразу вiдчуваю, що я за неважливе, фривольне створiння, i хочу стати кращою, розумнiшою i сильнiшою. А тодi я приймаю правильнi рiшення; але як тiльки я побачу привабливого хлопчика, вони менi миттю вивiтрюються з голови. Хiба не чудово в коледжi? Аж не вiриться, що першого дня менi тут не подобалося. Але якби це, ми б могли нiколи не познайомитися. Енн, прошу, скажи знову, що я хоч трошки тобi подобаюся. Я мушу це почути.

– Ти менi не трошки, а дуже подобаешся – я думаю, що ти чудове, добре, миле, пухнасте кошеня без кiгтiв, – засмiялася Енн, – але я не уявляю, коли ти встигаеш вчитися.

Але, мабуть, Фiл все ж знаходила час, бо вона не вiдставала з жодного предмету на курсi. Навiть старий похмурий професор математики, який зневажав спiльне навчання й протистояв тому, аби iх приймали в Редмонд, не мiг загнати ii в кут. Вона була перша зi всiх предметiв на курсi, крiм англiйськоi, де Енн Ширлi ii обiйшла. Енн i самiй навчання на першому курсi йшло легко, здебiльшого завдяки тому, що вони з Гiлбертом старанно вчилися впродовж двох рокiв в Ейвонлi. Це залишало iй бiльше часу на соцiальне життя, яке iй дуже подобалося. Але нi на секунду вона не забувала Ейвонлi та своiх старих друзiв. Для неi найщасливiшими митями тижня були тi, коли вона отримувала листи з дому. Поки iй не почали приходити листи, вона й думки не допускала, що iй може почати подобатися Кiнгспорт, чи що вона почуватиметься там вдома. Поки вони не приходили, Ейвонлi, здавалося, був за тисячi миль вiд неi; тi листи наблизили його й зв’язали ii старе життя з новим так сильно, що вони вже здавалися одним цiлим, а не двома безнадiйно роз’еднаними одиницями. Перший раз iй прийшло шiсть листiв, вiд Джейн Ендрюс, Рубi Джиллiс, Дiани Баррi, Марiлла, панi Лiнд i Девi. Лист вiд Джейн був виведений калiграфiчним почерком, з акуратною цяточкою над кожною «i» та без жодного цiкавого речення. Вона нi словом не згадувала про школу, новин про яку Енн найбiльше чекала, i не вiдповiла на жодне питання з листа Енн. Але вона повiдомила Енн, скiльки метрiв мережива вона зв’язала, i яка в Ейвонлi була погода, i яку вона хотiла пошити сукню, i як в неi болiла голова. Рубi Джиллiс написала багатослiвну епiстолу, в якiй дорiкала Енн за ii вiдсутнiсть, запевняла, що вона все пропускае, питала, якi в Редмондi хлопцi, i розповiдала про власний досвiд з численними залицяльниками. Це був простий невинний лист, i Енн над ним посмiялася б, якби не постскриптум. «Гiлберту, здаеться, Редмонд подобаеться, судячи з його листiв», – писала Рубi. «Чарлi, думаю, вiд нього не в захватi».

Отже, Гiлберт писав Рубi! Дуже добре. Вiн, звичайно, мав на це повне право. Але!! Енн не знала, що першою написала Рубi, а Гiлберт вiдповiв тiльки з ввiчливостi. Вона з вiдразою вiдкинула лист Рубi. Але чудовий, легкий i багатий на новини лист Дiани допомiг iй вiд нього вiдволiктися. У Дiаниному листi було трохи забагато Фреда, але поза тим вiн був про те, що цiкавило Енн, i вона майже вiдчула себе в Ейвонлi, читаючи його. Послання вiд Марiлли було доволi стриманим i безбарвним, без зайвих плiток та емоцiй. І все ж воно вiдкрило перед Енн картину простого, безпечного життя в Зелених Дахах, iз присмаком давнього спокою й непохитноi любовi, яка завжди чекала на неi там. Лист панi Лiнд був повний церковних новин. Пiсля того, як панi Лiнд перестала займатися веденням домашнього господарства, у неi з’явилося бiльше часу на церковнi справи й вона занурилися в них з головою. Зараз вона не могла пережити вбогий «вибiр» проповiдникiв на вакансiю в Ейвонлi.

«Здаеться, що пасторами в наш час стають однi дурнi», писала вона розлючено. «Яких тiльки кандидатiв нам присилають, i що вони говорять на проповiдях! Половина з того неправда, i, що ще гiрше, не вiдповiдае догмам вiри. Той, що в нас зараз, гiрший за всiх. Вiн просто бере текст, а говорить про щось геть iнше. І вiн каже, що не вiрить, що всi невiрнi горiтимуть в пеклi. Подумати лишень! Вони тiльки потратять грошi, якi ми зiбрали на iноземнi мiсii! Минулоi недiлi вiн оголосив, що наступноi недiлi проповiдь буде про сокиру, яка спливла. Краще б вiн взяв Бiблiю й вiдклав сенсацiйнi iсторii. Сумнi часи настали, якщо священник не мае що сказати про Святе Письмо. У яку церкву ти ходиш, Енн? Сподiваюся, ти ходиш до церкви регулярно. Люди часто забувають про церкву, коли опиняються далеко вiд дому, а студенти в цiй справi особливi грiшники. Я чула, багато хто вчиться по недiлях. Сподiваюся, ти нiколи не впадеш так низько, Енн. Пам’ятай, хто тебе виховав. І будь обережна з новими друзями. У тих унiверситетах нiколи не знаеш, з ким маеш справу. Зовнi вони можуть виглядати, як побiленi гроби, а всерединi бути, як голоднi вовки (бiлими й пухнастими, а всерединi – чорними й небезпечними). А краще не вступай в розмову нi з яким парубком, якщо вiн не з Острова.

Забула розказати, що сталося того дня, коли сюди з’явився новий священник. У життi не бачила нiчого смiшнiшого. Я сказала Марiлла: «Якби Енн була тут, ото б вона посмiялася». Навiть Марiлла смiялася. Вiн, знаеш, дуже низенький, товстенький, з кривими ногами. Отож сюди забрела стара свиня панi Гарiсона – та, що велика – ввiрвалася на подвiр’я i залiзла на задню веранду, а ми не бачили, тодi якраз у дверi зайшов священник. І тут свиня хотiла втекти, але не мала кудою, хiба помiж його кривi ноги. Вiн маленький, свиня велика, i так вона його й пiдхопила й понесла. Поки ми з Марiллою вибiгли, його капелюх полетiв в один бiк, а цiпок в iнший. Нiколи не забуду цю картину. А бiдна свиня перелякала до пiв смертi. Я бiльше нiколи не зможу читати уривок Бiблii про свиней, якi бiгли по схилу в море, не уявляючи при цьому свиню пана Гарiсона, яка несла вниз пагорба того священника. Свиня, напевно, подумала, що нечистий замiсть того, щоб в неi вселитися, ii осiдлав. Добре, що двiйнят там не було. Їм би не пiшло на користь побачити священника в такiй делiкатнiй ситуацii. Якраз перед тим, як вони дiсталися до струмка, священник чи то зiскочив, чи впав. Свиня помчала через струмок, як божевiльна, i втекла в лiс. Ми з Марiллою побiгли вниз i допомогли священнику пiдвестися й обтруситися. Вiн не постраждав, але дуже розiзлився. Вiн чомусь вирiшив, що виннi ми з Марiллою, хоч ми йому й сказали, що свиня не наша й дошкуляе нам дошкуляе вже цiле лiто. Крiм того, чому вiн йшов через чорний хiд? Пан Аллан такого нiколи не робив. Нескоро ми знайдемо такого, як пан Аллан. Але немае злого, щоб не вийшло на краще. Бiльше ми й слiду тоi свинi не бачили, i здаеться менi, що вже й не побачимо.

В Ейвонлi все тихо i спокiйно. У Зелених Дахах не так самотньо, як я думала. Хочу цiеi зими почати шити нову ковдру. Панi Сiлас Слоан мае новий вiзерунок в яблука.

Коли менi хочеться чогось цiкавого, я читаю про суди за вбивство в тiй бостонськiй газетi, яку менi присилае племiнниця. Ранiше я ii не читала, але вона дуже цiкавi. Сподiваюся, Енн, ти туди нiколи не поiдеш. Штати – жахливе мiсце. Але дiвчата тепер так роз’iжджають по свiту – страхiття. Менi це нагадуе те, як сатана швендяв сюди-туди в Книзi Йова. Я хочу сказати, що не думаю, що це вiд Бога.

Девi поводиться добре, вiдколи ти поiхала. Одного дня вiн не хотiв слухатися, i Марiлла покарала його, змусивши весь день носити фартух Дори, а тодi вiн пiшов i порiзав всi Доринi фартухи. Я його за це вiдшмагала, а вiн взяв i заганяв мого пiвня до смертi.

У моему будинку поселилися Макферсони. Вона чудово дае собi раду з господарством, дуже старанна. Повиривала всi моi лiлii, бо каже, що через них сад мае неохайний вигляд. Томас iх висадив, коли ми одружилися. Їi чоловiк здаеться приемним, але вона нiяк не може перестати бути старою дiвою.

Не вчися понад мiру й не забувай вдягати зимову бiлизну, коли похолодае. Марiлла дуже за тебе переживае, але я iй кажу, що ти маеш куди бiльше здорового глузду, нiж я колись думала, i все в тебе буде добре».



Лист Девi починався скорботно.

«Люба Енн, будь ласка напиши й скажи марiлi не прив’язувати мене до поручнiв моста, коли я йду ловити рибу, хлопцi з мене смiються. Без тебе тут страшенно самотньо, але в школi весело. Джейн ендрюс суворiша за тебе. Я налякав панi Лiнд лiхтарем з гарбуза минулоi ночi. Вона страшно злилася, бо я ганявся за ii когутом по подвiрю, поки той не впав мертвий. Я нехотiв, щоб вiн впав мертвий. Цiкаво, вiд чого вiн вмер, Енн. Вона кинула його у велику каструлю, а могла продати пановi Блеру. Пан Блер дае 50 сентiв за доброго когута. Я чув, як панi Лiнд просила священика молитися за неi. Цiкаво, що вона зробила такого поганого, Енн. Я маю повiтряного змiя з чудовим хвостом, Енн. Мiлтi болтер розказав менi вчора в школi цiкаву iсторiю. Вона правдива. Старий Джо Моузi i Леон грали в карти одноi ночi минуло тижня в лiсi. Карти лежали на пеньку, а тодi прийшов великий чорний чоловiк, бiлший за дерева, схопив карти i пеньок i зник з шумом, як улар грому. Бюсь об заклад вони налякалися. Мiлтi каже, що чорний чоловiк то був старий гаррi. Цiкаво, Енн, чи то вiн. Пан кiмпбел зi спесервiлю дуже хворий i мае лягати в лiкарню. Марiла каже, йому треба iхати в божевiльню. Вiн думае, що в нього всерединi змiя. Як це, мати всерединi змiю, ен? Я хочу знати. Панi лоренс бел теж хвора. Панi лiнд каже, що ii едина бiда це те що вона забагато думае про своi нутрощi».

– Цiкаво, – сказала Енн, складаючи листи, – що б панi Лiнд подумала про Фiлiпу.




VI. У парку









– Чим сьогоднi плануете зайнятися, дiвчата? – спитала Фiлiпа, раптово з’явившись у кiмнатi Енн одноi суботи.

– Ми збираемося на прогулянку в парк, – вiдповiла Енн. – Менi б слiд було залишитися вдома й доробити блузку. Але я не можу шити в такий день. У повiтрi витае щось таке, що мене проймае до самого нутра. У мене б пальцi заплiталися i вийшов би кривий шов. Тому гайда в парк до сосен.

– А «ми» включае ще когось крiм тебе й Прiсцилли?

– Так, воно включае Гiлберта та Чарлi, i ми були б дуже радi, якби включило ще й тебе.

– Але, – сумно сказала Фiлiпа, – якщо я пiду, то буду п’яте коло до воза, а Фiлiпа Гордон до такого не звикла.

– Ну, то спробуеш щось нове. Ходiмо з нами, i тодi зможеш спiвчувати всiм тим бiдолашним, яким часто випадае роль п’ятого кола. Але де ж всi твоi жертви?

– О, я вiд них втомилася, i сьогоднi б просто iх не витримала. Крiм того, я не дуже добре почуваюся. Минулого тижня я написала Алеку й Алонсо. Я поклала листи в конверти й пiдписала iх, але не заклеiла. Того вечора сталося дещо смiшне. Тобто, Алек сказав би, що це смiшно, але не Алонсо. Я поспiшала, тому похапцем вийняла лист Алека – так я думала – i додала постскриптум. Тодi я вiдправила обидва листи. Сьогоднi вранцi я отримала вiдповiдь Алонсо. Дiвчата, я той постскриптум дописала в його листi, i вiн розлютився. Звичайно, йому це перейде – а якщо нi, то й байдуже – але це зiпсувало менi весь день. Тому я вирiшила що прийду до вас, i ви пiднiмете менi дух. Коли почнеться футбольний сезон, у мене не буде вiльних субот. Я обожнюю футбол. Я маю розкiшний картуз i светр у кольорах Редмонду, щоб ходити на матчi. Здалеку я, мабуть, виглядатиму, як ходячий перукарський стовп. Ти знаеш, що твого Гiлберта обрали капiтаном футбольноi команди першокурсникiв?

– Так, вiн розповiв нам вчора ввечерi, – сказала Прiсцилла, коли побачила, що розлючена Енн не вiдповiдае. – Вони з Чарлi заходили. Ми знали, що вони тут будуть, тому постаралися поховати всi подушки панi Ади. Ту багато розшиту я скинула на пiдлогу в кутку за крiслом, на якому вона лежала. Я думала, там вона буде в безпецi. Але ти уявляеш? Чарлi Слоан обрав собi те крiсло, побачив подушку, дiстав ii й просидiв на нiй увесь вечiр. Бачила б ти, яка вона була зiм’ята! Бiдна панi Ада спитала мене сьогоднi, все ще з усмiшкою, але з яким докором, чому я дозволила на нiй сидiти. Я iй сказала, що не дозволяла, що це лиха доля змовилася зi «Слоанiанством», i менi однiй годi було такому протистояти.

– Подушки панi Ади серйозно дiють менi на нерви, – сказала Енн. Вона пошила ще двi минулого тижня, набитi, аж трiщать, i вишитi так, що на них немае живого мiсця. Оскiльки в домi вже немае куди iх класти, бо все й так завалено подушками, вона сперла iх до стiни на сходах. Вони весь час перевертаються, i коли ми пiдiймаемося чи спускаемося сходами в темрявi, то половину разiв через них спотикаемося. Минулоi недiлi, коли отець Девiс молився за всiх, хто в морi, я подумки додала «i за всiх, хто живе в домi, де занадто багато подушок!» Все! Ми готовi, i я бачу хлопцiв на Сент-Джон. То що, ти до нас приеднаешся, Фiл?

– Я пiду, якщо можна йти поряд з Прiсциллою й Чарлi. З ними я ще можу бути третьою зайвою. Той твiй Гiлберт чудовий, Енн, але чому вiн вiчно ходить з тим витрiшкуватим?

Енн завмерла. Їй не дуже подобався Чарлi Слоан; але вiн був з Ейвонлi, i нiхто чужий не мав права смiятися з нього.

– Чарлi з Гiлбертом завжди були друзями, – сказала вона з прохолодою в голосi. Чарлi хороший хлопець. Вiн не винен, що в нього такi очi.

– Не кажи! Винен! Вiн мусив зробити щось жахливе у своему попередньому життi, щоб заробити такi очi. Ми з Прiс сьогоднi розважимося. Ми будемо смiятися йому в обличчя, а вiн i не зрозумiе.

«Нестримнi П», як називала iх Енн, сповнили своi дружнi намiри. Але Слоан нiчого не розумiв; вiн думав, що йому нiчого не бракуе, якщо з ним гуляють такi двi студентки, особливо Фiлiпа Гордон, головна красуня курсу. На Енн це мало б справити враження. Вона побачить, що е люди, якi його цiнують.

Гiлберт з Енн йшли поволi трохи позаду, насолоджуючись спокiйною красою осiннього дня пiд парковими соснами, на дорозi, яка пiдiймалася й звивалася довкола гаванi.

– Тиша тут, як молитва, – сказала Енн, наставивши обличчя до сяючого неба. – Як я люблю сосни! Здаеться, що iх коренi сягають вглиб до романтики всiх вiкiв. Менi стае так спокiйно на душi, коли я приходжу поговорити з ними час вiд часу. Я тут завжди така щаслива.

«В самотнiй височинi гiр,

Мов зашептали чаклуни,

Спадае смуток з них, повiр,

Як голки зi сосни»,

– процитував Гiлберт.

– Вони роблять нашi мрii гарнiшими, чи не так, Енн?

– Думаю, якби на мене найшов великий смуток, я б шукала втiху серед сосен, – замрiяно сказала Енн.

– Сподiваюся, на тебе нiколи не найде великий смуток, Енн, – сказав Гiлберт, який просто не мiг поеднати поняття смутку з енергiйним, веселим створiнням поряд нього, не розумiючи, що тi, хто витае на найвищiй висотi може також зануритися на найглибшi глибини, i що натури, якi найбiльше радiють, також найбiльше страждають.

– Але колись таке все одно станеться, – мiркувала Енн. – Зараз життя для мене як келих слави. Але в ньому мае бути й крапля гiркоти – в кожному келиху вона е. І одного дня я скуштую своеi. Сподiваюся, я буду сильна й вiдважна, коли це станеться. Пам’ятаеш, отець Девiс сказав минулоi недiлi, що смуток, який нам посилае Бог, несе в собi також втiху й силу, а той смуток, що ми самi на себе накликаемо через свою дурiсть чи злiсть, винести найважче? Але не можна в такий день говорити про смуток. Це день для радостi й життя.

– Якби мiг, я б вiдгородив твое життя вiд всього, крiм щастя й задоволення, Енн, – сказав Гiлберт тоном, який провiщав «небезпечну зону».

– І це було б дуже немудро, швидко вiдповiла Енн. – Я переконана, що жодне життя не може як слiд розвиватися без смутку та випробувань – хоча таке може сказати тiльки людина, в якоi зараз в життi все добре. Ходiмо – всi iншi вже чекають нас у павiльйонi.

Вони всi разом сiли в маленькому павiльйонi, щоб спостерiгати осiннiй захiд полум’яного сонця на багряно-золотому небi. Злiва вiд них розкинувся Кiнгспорт, дахи та шпилi якого була загорненi в пелену лiлового диму. Справа лежала гавань, зафарбована призахiдним сонцем в рожевi та мiднi вiдтiнки. Перед ними мерехтiла вода, гладенька, як шовк, срiбно-сiра, а десь вдалинi виднiвся острiв Вiльяма, який наче бульдог охороняв мiсто. Сигнальний вогонь маяка миготiв крiзь туман, як зловiсна зiрка, i десь далеко на горизонтi йому вiдповiдав iнший.

– Ви бачили коли-небудь таке могутне на вигляд мiсце? – спитала Фiлiпа. – Мене не сильно вабить острiв Вiльяма, але навiть якби я хотiла його завоювати, то б не змогла. Подивiться на вартового на вершечку форту, вiдразу бiля прапора. Хiба вiн не виглядае так, нiби щойно зiйшов зi сторiнок роману?

– До речi, про романи, – сказала Прiсцилла, – ми шукали верес – але, звiсно ж, не знайшли. Вже, його пора вже минула.

– Верес! – вигукнула Енн. – Верес же не росте в Америцi, хiба нi?

– Є всього два мiсця на континентi, де вiн росте, – сказала Фiл, – одне – просто тут, у парку, а iнше десь в Новiй Шотландii, забула, де саме. Вiдомий шотландський полк, «Чорна сторожа», стояв тут табором рiк, i коли чоловiки навеснi витрушували солому зi своiх лiжок, зерно впало й проросло.

– Ой, як гарно! – сказала зачарована Енн.

– Давайте пiдемо додому по Споффорд-Авеню, – запропонував Гiлберт. – Подивимося, де живе аристократiя. Споффорд-Авеню найкраща вулиця з житловими будинками в Кiнгспортi. Там будуються хiба мiльйонери.

– О, давайте, – сказала Фiл. – Там е один будинок, Енн, я хочу тобi його показати, вiн такий гарний, можна вмерти. ЙОГО збудував не мiльйонер. Вiн зразу перший за виходом з парку, i, напевно, вирiс там, ще коли Споффорд-авеню була сiльською дорогою. Саме так, його не збудували, вiн вирiс! Менi нема дiла до будинкiв на Споффорд-авеню. Вони надто новi й у них забагато скла. Але цей будиночок – це просто мрiя – а те, як вiн називаеться – але зачекайте, i самi побачите!

Вони побачили його, коли спускалися сосновим пагорбом з парку. Просто на розi, де Споффорд-Авеню переходила в просту дорогу, стояв маленький бiлий фермерський будинок з кiлькома соснами по кожен бiк вiд нього, якi захищали його дах своiми гiлками-руками. Його обросла червона й золота лоза, а крiзь неi визирали вiкна з зеленими вiконницями. Перед ним розкинувся невеличкий сад, обведений низькою камiнною огорожею. Хоч уже був жовтень, сад ще прикрашали старомоднi, несусвiтнi квiти та кущi – глiд, полин, лимонна вербена, петунii, чорнобривцi й хризантеми. Вузенька стежка з цегли, викладена «ялинкою», вела вiд ворiт до веранди. Будинок разом зi садом мав такий вигляд, нiби його перенесли сюди з далекого села; i все ж було в ньому щось таке, що його найближчий сусiд, великий, оточений газоном, дiм тютюнового магната, поряд з ним здавався надмiру грубим i показним. Як сказала Фiл, е рiзниця мiж тим, щоб бути народженим i бути зробленим.

– Це наймилiший будинок, який я коли-небудь бачила, – щасливо сказала Енн. – У мене вiд нього аж в серцi закололо. Вiн ще бiльш незвичайний i гарний, нiж кам’яний будинок панi Лаванди.

– Але подивися на iм’я, – сказала Фiл. – Дивися – бiлими лiтерами, довкола арки над воротами. «Садиба Петтi». Хiба не вражаюче? Особливо на вулицi Пайнзерстiв, Елмволдiв i Седаркрофтiв? «Садиба Петтi», будьте ласкавi. Я просто в захватi.

– Ти знаеш, хто ця Петтi? – спитала Прiсцилла.

– Петтi Споффорд – iм’я лiтньоi панi, власницi, як я дiзналася. Вона тут живе зi своею племiнницею, вже кiлька сотень рокiв, бiльш-менш – мабуть, менш, Енн. Перебiльшення – плiд поетичноi думки. З того, що я зрозумiла, багачi не раз намагалися його викупити – зараз вiн немало коштуе – але «Петтi» не хоче про продаж навiть i чути. А за будинком е яблуневий сад – його буде видно, коли ми пройдемо трохи далi – справжнiй яблуневий сад на Споффорд – Авеню.

– Сьогоднi я бачитиму «Садибу Петтi» у снах, – сказала Енн. – Я вiдчуваю якийсь зв’язок з цим мiсцем. Цiкаво, чи ми коли-небудь побачимо ii зсередини.

– Навряд, – сказала Прiсцилла.

Енн загадково всмiхнулася.

– Так, навряд. Але я все одно вiрю, що це станеться. Я маю дивне передчуття, що ми зi «Садибою Петтi» познайомимося ближче.




VII. Знову вдома









Першi три тижнi в Редмондi здавалися довгими; але решта семестру пролетiла на крилах вiтру. Не встигли студенти й отямитися, як почалася зимова сесiя, яку вони бiльш чи менш успiшно здавали. Попереду всiх першокурсникiв були Енн, Гiлберт i Фiлiпа; Прiсцилла здавала все дуже добре; Чарлi Слоан нiчого не завалив, i то добре, але поводився так, нiби був першим на курсi.

– Аж не вiриться, що в цей час завтра я буду в Зелених Дахах, – сказала Енн у вечiр перед вiд’iздом. – Але буду. А ти, Фiл, будеш в Болiнгброцi з Алеком й Алонсо.

– Я так хочу iх побачити! – визнала Фiл, переставши на мить гризти шоколад. – Вони справдi чудовi хлопцi. Будуть нескiнченнi танцi, поiздки, святкування. Я нiколи тобi не пробачу, Королево Енн, що ти не iдеш до мене на канiкули.

– «Нiколи» в тебе означае три днi, Фiл. Дякую, що запросила – i я б дуже хотiла колись поiхати в Болiнгброк. Але цього року я не можу – я МУШУ поiхати додому. Ти не уявляеш, як мене туди тягне.

– Але тобi там не буде що робити, – глузливо сказала Фiл. – Раз чи два ви зберетеся разом вишивати; а старi плiткарки перемиватимуть тобi кiсточки i у твоiй присутностi, i за спиною. Ти помреш вiд самотностi, дитинко.

– В Ейвонлi? – спитала Енн, яку це розсмiшило.

– А якби ти поiхала зi мною, ти б прекрасно проводила час. Болiнгброк шалiв би за тобою, Королево Енн – за твоiм волоссям i твоiм стилем – ой, та за всiм! Ти така ІНША. Ти була б у центрi загальноi уваги, а я б грiлася в променях твоеi слави – «не троянди, але поряд троянди». Ну поiхали, Енн.

– Картина свiтського трiумфу, яку ти змальовуеш, зачаровуе, Фiл, але я змалюю картину, поряд з якою вона потьмянiе. Я iду додому на стару ферму, з будинком пiд зеленим дахом, який тепер трохи вигорiв, мiж яблуневих садiв з тепер голими деревами. Внизу тече струмок, а за ним – хвойний лiс, в якому грають на арфах дощ iз вiтром. Поряд е ставок, зараз сiрий i понурий. У домi буде двi старшi дами, одна висока й худа, iнша низенька й товстенька; i буде двое двiйнят, одна – зразковоi поведiнки, iнший, як каже панi Лiнд, «ходячий терор». Над верандою буде маленька кiмната, де колись роiлися мрii, з великою, пишною, периною, яка пiсля матрацу в пансiонi здаватиметься предметом розкошi. Як тобi моя картина, Фiл?

– Дуже нудна, – сказала Фiл, скорчивши гримасу.

– О, але я забула головне, – м’яко сказала Енн. – Там буде любов, Фiл – вiрна, нiжна любов, яку я менi не знайти бiльше нiде на свiтi – любов, яка чекае на мене. Вона робить мою картину шедевром, навiть якщо кольори й не дуже яскравi.

Фiл мовчки встала, кинула свою коробку цукерок, пiдiйшла до Енн й обняла ii.

– Енн, хотiла б я бути такою, як ти, – спокiйно сказала вона.

Дiана зустрiла Енн на станцii в Кармодi наступного вечора, i вони iхали разом пiд тихим, розшитим зорями небом. Зеленi Дахи мали святковий вигляд. У кожному вiкнi горiло свiтло, яке осявало темряву, наче полум’я – червонi язики витанцьовували на тлi Лiсу Привидiв. На подвiр’i палахкотiло багаття, довкола його метушилися двi постатi, одна з яких оглушливо закричала, коли iхнiй екiпаж виiхав з-за тополь.

– Девi видае його за iндiанський бойовий клич, – сказала Дiана. – Його навчив хлопець, який працюе в панi Гарiсон, i вiн тренувався, щоб тебе ним привiтати. Панi Лiнд каже, це виснажило ii нерви до краю. Вiн пiдкрадаеться ззаду, а тодi кричить. Вiн i багаття придумав для тебе розпалити. Два тижнi збирав хмиз i вмовляв Марiллу дозволити облити його керосином, щоб краще горiло. Судячи зi запаху, думаю, вона йому дозволила, хоча панi Лiнд до останнього казала, що Девi тiльки пiдпалить себе й iнших, якщо йому дозволити.

На цей момент Енн вже вилiзла з екiпажу, а Девi схопив ii за колiна, тодi як Дора взяла ii за руку.

– Правда першокласне вийшло багаття, Ен? Давай я тобi покажу, як його розгрiбати – дивися, якi iскри. Я його для тебе розпалив, Енн, бо я був дуже радий, що ти iдеш додому.

Вiдчинилися дверi кухнi, i на тлi свiтла всерединi з’явилася темна постать Марiлли. Вона хотiла зустрiти Енн в темрявi, бо страшенно боялася, що розплачеться вiд щастя – вона, сувора, стримана Марiлла, яка не схвалювала жодний вияв емоцiй. Панi Лiнд була вiдразу за нею, повна й життерадiсна, як матрона. Любов, про яку Енн розповiдала Фiл, оточила й солодко огорнула ii. Нiщо, зрештою, не зрiвняеться, зi старими зв’язками, старими друзями, старими Зеленими Дахами! Як блищали в Енн очi, коли вона сiдала за стiл, заставлений стравами, якi рум’янi були в неi щоки, який дзвiнкий був ii смiх! І Дiана залишалася на нiч. Як в старi часи! І сервiз з пуп’янками троянд прикрашав стiл! Марiлла перевершила саму себе.

– Ви з Дiаною, гадаю, тепер всю нiч проговорите, – саркастично сказала Марiлла, коли дiвчата пiдiймалися сходами нагору. Марiлла завжди була саркастична, коли зраджувала свою природу.

– Так, – весело пiдтвердила Енн, – але спочатку покладу Девi спати. Вiн наполягае.

– Ще б, – сказав Девi коли вони йшли коридором. – Я хочу знову молитися з кимось. Молитися самому нецiкаво.

– Ти не молишся, сам, Девi. Бог завжди з тобою й чуе тебе.

– Ну, але ж я Його не бачу, – заперечив Девi. – Я хочу молитися з кимсь, кого я бачу, але тiльки не з панi Лiнд i не з Марiллою!

І все ж, перевдягнений у сiру фланелеву пiжаму, Девi не дуже поспiшав починати. Вiн став перед Енн, переставляючи ноги, з нерiшучим виглядом.

– Ходи, мiй хлопчику, вставай на колiна, – сказала Енн.

Девi пiдiйшов i поклав голову Енн на колiна, але на колiна не став.

– Енн, – сказав вiн приглушеним голосом. – Я все-таки не хочу молитися. Я вже рiк не можу молитися. Я… я не молився нi вчора, нi позавчора.

– Чому ж, Девi? – лагiдно спитала Енн.

– Ти… те не розiзлишся, коли я тобi скажу? – благальним тоном спитав Девi.

Енн посадила фiгурку в сiрiй фланелi собi на колiно й прихилила його голову собi на плече.

– Хiба я коли-небудь «злилася», коли ти менi щось розповiдав, Девi?

– Нi, нiколи. Але ти засмучуешся, а це ще гiрше. Тобi буде дуже сумно, коли, я скажу, Енн – i, напевно, соромно за мене.

– Ти зробив щось погане, Девi, i тому не можеш молитися?

– Нi, не зробив – поки. Але хочу.

– Що, Девi?

– Я … я хочу сказати погане слово, Енн, – пробелькотiв Девi з неабияким зусиллям. – Я чув, як хлопець, який працюе в пана Гарiсона, сказав його минулого тижня, i вiдтодi весь час хочу його сказати – навiть коли вiдмовляю молитви.

– Тодi скажи його, Девi.

Девi здивоване пiдняв розчервонiле обличчя.

– Але ж Енн, це ДУЖЕ погане слово.

– СКАЖИ ЙОГО!

Девi глянув на неi з недовiрою, а тодi тихенько сказав жахливе слово. Наступноi митi вiн притулився обличчям до неi, нiби намагався сховатися.

– Ой, Енн, я бiльше нiколи-нiколи його не казатиму. Я бiльше не ЗАХОЧУ його казати. Я знав, що воно погане, але не думав, що аж … аж … я не думав, що воно ТАКЕ.

– Нi, не думаю, що ти ще захочеш його казати, Девi, – навiть подумки. І на твоему мiсцi я б не проводила багато часу з хлопцем, який працюе в мiстера Гарiсона.

– Але вiн вмiе вигукувати бойовий клич, – трохи засмучено сказав Девi.

– Але ж ти не хочеш засмiчувати голову поганими словами, правда, Девi – словами, якi ii отруюють i виштовхують з неi все добре та людське?

– Нi, – сказав Девi, занурившись в себе, з великими, як у сови, очима.

– Тодi не спiлкуйся з людьми, якi iх вживають. А тепер ти можеш молитися, Девi?

– О, так, – сказав Девi, охоче ставши навколiшки, – тепер я готовий молитися. Тепер менi не страшно казати «якщо я помру увi снi», – як тодi. Коли я хотiв сказати те слово.

Енн з Дiаною, мабуть, i справдi всю нiч виливали душу одна однiй, але жодних записiв того, що вони тодi сказали, не залишилося. Вранцi вони були свiжими, погляд мали ясний, як це пiсля безсонноi ночi вдаеться тiльки молодим людям. Снiгу ще не було, але коли Дiана дорогою додому перетинала старий довгий мiст, бiлi снiжинки починали лiтати над полями й дрiмучим сiро-бурим лiсом. Невдовзi далекi схили й пагорби вкрилися тонкою примарною ковдрою, нiби блiдолиця осiнь опустила на коси серпанкову фату й чекала на свого зимового нареченого. Тож, зрештою, на Рiздво вони матимуть снiг, та й день взагалi був гарний. Вранцi прийшли листи й подарунки вiд панi Лаванди i Пола; Енн вiдкрила iх на життерадiснiй кухнi Зелених Дахiв, яка повнилася тим, що Девi називав «гарнi запахи».

– Панi Лаванда та пан Ірвiнг вже освоiлися в новому домi, – доповiла Енн. – Я впевнена, що панi Лаванда абсолютно щаслива – я бачу зi загального тону ii листа – але е ще записка вiд Шарлотти Четвертоi. Їй зовсiм не подобаеться Бостон, i вона страшно сумуе за домом. Панi Лаванда хоче, щоб я навiдалася в Будинок Вiдлуння, поки я тут, запалила вогонь, щоб провiтрити димар, i перевiрила, чи подушки не зацвiли. Думаю, я попрошу Дiану пiти зi мною наступного тижня, i ми могли б провести вечiр в Теодори Дiкс. Я б хотiла побачити Теодору. До речi, Людовiк Сiд ще ходить до неi?

– Вони кажуть, що так, – сказала Марiлла, – i схоже на те, що й далi ходитиме. Вже нiхто не вiрить, що це залицяння коли-небудь до чогось приведе.

– На мiсцi Теодори я б його трохи пiдiгнала, – сказала панi Лiнд. І не було жодного сумнiву, що так вона б i зробила.

Був також i лист вiд Фiл, цiлком в ii дусi, весь про Алека й Алонсо, що вони сказали й що вони зробили, i як вони виглядали, коли ii побачили.

«Але я далi не можу вирiшити, за кого вийти», – писала Фiл. «От якби ти приiхала й вирiшила за мене! Хтось мусить. Коли я побачила Алека, у мене серце частiше забилося, i я подумала: «Вiн може бути тим самим». А тодi прийшов Алонсо, i мое серце знову забилося частiше. Тому на серцебиття покладатися не можна, що б не писали в романах. Але твое серце, Енн, не забилося б швидше нi вiд кого, крiм Чарiвного Принца, чи не так? А з моiм щось явно не так. Як би я хотiла, щоб ти буша тут! Сьогоднi падае снiг, i я в захватi. Я так боялася, що в нас цього року буде зелене Рiздво, я це просто ненавиджу. Знаеш, коли все сiро-буре й мокре навколо, називаеться ЗЕЛЕНЕ Рiздво! Не питай мене, чому. Як каже лорд Дандрерi, «е речi, яких нiкому не збагнути».

Енн, з тобою бувало таке, що ти сiла на трамвай, а тодi згадала, що не маеш зi собою грошей на проiзд? Зi мною таке на днях сталося. Дуже неприемно. Я мала зi собою п’ять центiв. Я думала, вони в лiвiй кишенi пальта. Коли я сiла, то вирiшила iх дiстати. Але iх там не було. Я вся похолола. Я перевiрила другу кишеню. Там теж нема. Знов холод по спинi. Тодi перевiрила у внутрiшнiй кишеньцi. Пусто. Холод побiг вверх i вниз.

Я зняла рукавицi, поклала на сидiння й знову пройшлася по всiх кишенях. Грошей там не було. Я встала, вся обтрусилася й подивилася на землю. У трамваi було повно людей, якi поверталися додому з опери, i вони всi витрiщилися на мене, але я на таке в той момент не зважала.

Але я не могла знайти грошей на проiзд. Я вирiшила, що, очевидно, поклала iх до рота й випадково проковтнула.

Я не знала, що робити. Кондуктор зупинить трамвай i ганебно попросить мене зiйти? Чи зможу я його переконати, що я лише жертва власноi неуважностi, а не безпринципна iстота, яка обманом хоче безплатно проiхатися? Як же я хотiла, щоб Алек й Алонсо були там. Але iх не було, саме тому що я цього хотiла. Якби не хотiла, iх там була б дюжина. І я не могла вирiшити, що сказати кондуктору, коли вiн пiдiйде. Як тiльки в мене в головi вибудовувалося хоч одне речення пояснення, менi починало здаватися, що нiхто в таке не повiрить i я мушу придумати щось iнше. Здавалося, не залишалося нiчого iншого, нiж довiритися провидiнню, вiд чого я вiдчула себе як та лiтня панi, яка, коли капiтан сказав пiд час шторму довiритися Всемогутньому, вигукнула: «Ой, капiтане, все настiльки погано?»

Якраз у потрiбний момент, коли не залишилося жодноi надii, i кондуктор простягнув коробку сусiдньому пасажировi, я раптом згадала, куди поклала ту нещасну монету. Я таки ii не проковтнула. Я покiрно дiстала ii з безiменного пальця рукавицi й вкинула в коробку. Я всiм усмiхалася, а свiт здавався прекрасним».

Вiзит до Будинка Вiдлуння був не найменш приемним з усiх прогулянок на канiкулах. Енн з Дiаною пiшли до неi старою дорогою через березовий лiс, i прихопили зi собою обiд у кошику. Будинок Вiдлуння, який стояла зачинена вiд весiлля панi Лаванди, знову вiдкрили для вiтру й сонця, хоч i не надовго, а в маленьких кiмнатах замиготiв вогонь. Запах вази з трояндами панi Лаванда все ще наповнював кiмнату. Аж не вiрилося, що панi Лаванда не увiйде зараз i не зустрiне iх гостинним поглядом карих очей, i що Шарлотта Четверта, з блакитним бантом i широкою усмiшкою, не з’явиться у дверях. Пол теж, здавалося, був десь поряд, зi своiми казковими вигадками.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=63936661) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Вежа мартелло – кругла вежа (прим. ред.)



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения